Глава 16. Візитери і кімнати
Легенди про привидів та інші дивні чутки, які ходили про цей будинок, тримали цікавих далеко звідси. Страшні казки відлякували бажаючих поживитися за чужий рахунок, тому й вікна були цілі, і двері зачинені. Раз на місяць навідував маєток старий наглядач Хопкінс. Він обходив територію, перевіряв, чи все гаразд, але ніколи не заходив усередину. Його мовчазні неквапливі прогулянки навколо двоповерхової будівлі зі старою рушницею наперевіс нагадували, що маєток має невідомого власника. Табличка "Вхід заборонено. Приватна власність" свідчила про його існування. Було відоме тільки ім’я – Андервуд, але ніхто не знав, чому нащадок знаного віки тому сімейства не займається своєю нерухомістю.
Однак минуло два роки, як старого Хопкінса не стало, й особняк поступово спустошувався. Таємничий власник так і не з’явився, й місцева влада вже подумувала виставити будівлю разом із землею на аукціон, як однієї весняної днини, на заході, поліцейський патруль помітив на дорозі, що вела до маєтку, синій автомобіль. Гнаний цікавістю й забобонним страхом, коп викликав шерифа, який мав честь першим познайомитися з власником будинку, містером Гебріелом Андервудом, який власноруч діставав багаж з машини.
Почувши звуки двигуна ще до того, як автомобіль з’явився у полі зору, Гебріел поставив валізу на землю і сперся на капот, очікуючи. Ти диви, як швидко гості завітали.
Кремезний шериф, поклавши руку на кобуру, сяк-так вибрався з машини. Двоє інших копів зайняли позицію почесного караулу по боках від начальника. Трійця повільно наблизилася до усміхненого чоловіка, який гостинно розкинув руки. Вочевидь, доблесні правоохоронці хотіли застерегти й вселити страх у новоприбулого, але трохи прорахувалися. Вони самі чомусь почувалися скуто. Певно, це місце так діяло.
Головний прокашлявся.
– Шериф Міллер, – відрекомендувався він, поправляючи капелюха. – Наскільки мені відомо, це приватні володіння містера Андервуда.
– Ви цілковито маєте рацію, – погодився чоловік. – Дозвольте представитися: Гебріел Андервуд власною персоною, законний спадкоємець, – він трохи схилив голову вбік, не припиняючи чарівно посміхатися.
Шериф Міллер знову відкашлявся, а полісмени перезирнулися.
– Гм… Вже багато років ніхто нічого не чув про власника маєтку, тому... не заперечуєте, якщо я перевірю ваші документи?
– Будь ласка, як забажаєте.
Гебріел поліз у кишеню куртки, а потім простягнув водійські права.
Задоволений оглядом картки, шериф змінив похмуру фізіономію на люб’язну посмішку.
– Ласкаво просимо до Вільямсбурга. Що привело вас сюди через стільки років?
– Ностальгія, знаєте, замучила. Як там кажуть? Немає місця кращого за дім? – Власник маєтка блиснув білосніжною посмішкою, нахиляючись до валіз, і додав: – Не смію затримувати, панове.
Полісмени заметушилися, розуміючи, що їх випроводжують. Проте шериф ще не все дізнався.
– А де вельмишановна місіс Андервуд? – закинув вудку. – Впевнений, дами з місцевої громади неодмінно захочуть з нею познайомитися.
На обличчя тепер вже не таємничого господаря набігла тінь. З прихованим докором він поглянув на шерифа.
– Саме після смерті місіс Андервуд я й вирішив повернутися на батьківщину, щоби загоїти душевні рани.
За численні роки Гебріел вивчив багатенько наук на всякий смак, у тому числі й щодо людської психології, проте одне було незмінним – ніяковість і сором, коли люди дізнавалися про його “горе”. Тут і гіпноз не потрібен – грай собі на слабкостях і почутті провини.
Вибачившись та побажавши усього найкращого, копи поквапилися сісти в машину й поїхати. Сьогодні ввечері пліткарки Вільямсбурга отримають свіжу тему для обговорення за вечерею.
Вчасно забралися, подумав Гебріел. Ліліан вибігла на ґанок, фиркаючи й обтрушуючись від павутиння з пилом.
– Боже мій, справжній дім з привидами! Сумніваюся, що тут можна жити. Нагорі повний завал. Лише дві кімнати більш-менш нормальні. Величезна спальня з шикарним ліжком, і ще одна – менша, але затишна. Цур, я займу другу, – базікала дівчина, поки вони піднімалися на другий поверх, – вона мені більше сподобалася. І ти не уявляєш, що я там знайшла! – Її очі засяяли захватом.
– І що ж?
Витримавши багатозначну паузу, Ліліан випалила:
– Записні книги твого предка. Тільки заради них я згодна переночувати у цьому бруді, поки ми завтра не викличемо весь штат прибиральниць цього містечка.
Гебріел насторожився.
– Гм, цікаво на них подивитися.
– Ходімо. – Вона повела його коридором і зупинилася перед дверима… кімнати Генрі.
Обстановка нітрохи не змінилася. Та й чого б це? Все в теплих кремових тонах, пахло старим папером. Великий письмовий стіл, за яким брат полюбляв строчити свої опуси, кілька стільців, гори книжок, ліжко в центрі й шафи уздовж стін, забиті паперами, зошитами, журналами. У стилі молодшого Андервуда. Проте Гебріел не був упевнений, що хоче, аби Ліліан провела вечір і ніч (а вона може!) за знайомством зі спогадами ще одного вампіра. До того ж, щойно вона дізнається, що у нього є рідний брат, закидає його сотнею питань та ще й зробить винуватим, що приховував від неї таку важливу інформацію. Досі Лілі була впевнена, що він єдиний, всі інші вампіри існували поза межами її світу, як-от африканські племена.
– Не думаю, що це гарна ідея, – із сумнівом промовив він.
– Чому?
– Тут темно і душно. Краще тобі зайняти більшу спальню, там і світла більше, і повітря. Крім того, є приголомшливий вид на околиці з балкона. А внизу є шикарна бібліотека, і ці жалюгідні потуги якогось писаки, – Гебріел підхопив перший ліпший зошит і помахав у дівчини перед носом, – навіть порівнювати не можна з книгами, які там є.
Ліліан знизала плечима.
– А де тоді ти будеш спати?
– У будинку десятки кімнат, якась згодиться.
І він за жодних обставин не стане ночувати у спальні брата.