Під крилом темряви

Глава 15. Допит і будинок

Глава 15. Допит і будинок

Пасажири зайняли свої місця, клацнули ремені безпеки, літак до Річмонда почав набирати висоту.

– Ти в порядку? – спитав Гебріел у дівчини, що сиділа поруч.

Та ствердно кивнула, не дивлячись у його бік, і, смикнувши ремінь, відвернулася до ілюмінатора. За цілий день Ліліан сказала насилу кілька слів, і це турбувало Гебріела. Але через те, що збиралися вони поспіхом, то ставити питання й з’ясовувати, у чому справа, не було часу. Тепер попереду сім годин польоту і можливість поговорити у відносному усамітненні й спокої бізнес-класу. Майже одразу вона видобула із сумки щоденник і почала щось зосереджено писати. Гебріел, дочекавшись слушної миті, викликав стюардесу і замовив випивку.

– Лілі, будеш що-небудь?

Дівчина коротко відмовилася, не припиняючи свого заняття.

– Ліліан, – голос вампіра видавав хвилювання, – ти впевнена, що все добре? Ти сама на себе не схожа.

Вона відірвалася від щоденника й, так і не повертаючи голови, відповіла:

– Зі мною все добре.

– Невже? Чи, може, я чогось не знаю? – різко поцікавився вампір.

Кінчик ручки став відбивати нервовий ритм по шкіряній обкладинці зошита. Ліліан сумнівалася, чи варто озвучувати свої думки, але разом з тим розуміла, що з Гейбом краще не сперечатися. Вона глибоко зітхнула й, намагаючись пом’якшити тихим голосом слова, випалила:

– Ти вбив людину і поводишся, ніби нічого не сталося. Як, по-твоєму, я маю почуватися?

Губи Гебріела перетворилися на тонку лінію, а очі звузилися. Навряд чи варто було очікувати, що Ліліан забуде про це. Може, зняти підвіску й стерти спогади? А потім вигадувати безглузду причину, через яку вони вимушені терміново поїхати. Ні, треба розібратися з цим раз і назавжди. Ліліан вже доросла дівчинка й цілком здатна змиритися з правдою життя.

– Він хотів скривдити тебе, – жорстко відповів вампір.

– Але він не заслуговував на смерть!

– Кожен, хто хоче скривдити тебе, заслуговує на смерть.

– Ти… чудовисько, – приголомшено видихнула Ліліан. 

В її погляді, спрямованому на супутника, застиг жах. Вона дивилася на Гейба і не впізнавала. Між бровами залягла сувора западинка, завжди усміхнені губи були щільно стиснуті, ніздрі тріпотіли, а вся досі розслаблена фігура цієї миті випромінювала лиш силу й приховану лють. Як вона це відчула, для дівчини залишилося загадкою, але їй інстинктивно, вперше відтоді, коли відкрилася правда, захотілося відсунутися від нього подалі.

Вампір ніби відчув цей нездійснений рух. Осушивши мініпляшку скотча одним ковтком, Гебріел підняв догори кутик губ, від чого лінія рота різко вигнулася, і гірко констатував:

– Ти здивуєшся, але це так і є. Ти… боїшся мене?

– Мені здається, що я тебе зовсім не знаю, – прошепотіла Ліліан, вкладаючи у слова цілковиту розгубленість і відчай.

Андервуд вирішив не відповідати на репліку. Та й що він міг сказати? "Ти маєш рацію, Лілі, я справді не той, ким ти мене вважаєш, а монстр, з яким небезпечно навіть перебувати поруч?" Це безперечно полегшить її стан, із сарказмом подумав вампір.

Між тим Ліліан, яка звикла завжди виправдовувати інших, вже змістила акценти розмови, й наступна фраза її зовсім не стала для Гебріела неочікуваною.

– Це я винна. Якби я не пішла на ту дурнувату вечірку…

– Ти ні в чому не винна. Не картай себе.

– Але Рік помер через мене. Я не можу не думати про це, хіба ти не розумієш? Як ти взагалі можеш бути таким спокійним? – І тут її ніби осінило: – Ти й раніше вбивав, чи не так?

Він знову промовчав, а затим, наче примушуючи себе, сказав:

– Ліліан, ти повинна дещо зрозуміти: я не хлопчик з церковного хору. Я – вампір, а смерть –  у природі таких, як я. 

– Але… Ти ж… Ти стільки років жив зі мною. Чому ти нікого не вбивав, не… хотів убити мене?

– Що за маячню ти верзеш?! – обурився Гебріел. – Я хижак, а не маніяк, я не вбиваю усіх підряд.

– Але Рік... – Вона сховала обличчя у долонях й схлипнула. – Як ти міг?

Він вчинить так із кожним, хто бодай косо подивиться в її бік. Але їй про це знати не обов’язково.

– Можливо, це звучатиме слабким виправданням, але захищати близьких для мене теж природна річ.

І для цього він зробить усе, навіть знищить ціле місто, якщо знадобиться.

– У природі вампірів?

Скільки незручних питань вона сьогодні ставить.

– Ти – найкраще, що сталося в моєму житті. І мені шкода, що ти страждаєш через смерть Ріка Паркера, але тобі доведеться змиритися з цим.

Ліліан нарешті облишила щоденник, який усю розмову безперервно шарпала, й глибоко зітхнула. На її обличчі, як у відкритій книзі, читалися змінювані одна одну емоції, ніби вона боролася сама з собою, змушуючи повірити й прийняти неможливе. З чимось вона могла погодитися, щось викликало відторгнення, але в підсумку цікавість виявилася сильнішою й через деякий час дівчина спитала:

– Ти вбиваєш усіх, ким… харчуєшся?

Гебріел не зміг стримати кривої усмішки.

– Я вже дуже давно вживаю донорську кров, тож заспокойся. І спробуй заснути, нам ще довго летіти.

– А чому ти не харчуєшся, скажімо, кров’ю тварин?

– Ще спитай, чому я не виблискую на сонці? – хмикнув вампір. – Там, – він вказав на краєчок книги, що стирчав з сумки Ліліан, – немає ні слова правди.

– Але ж це було б гуманніше, – заперечила дівчина.

– Хіба? Грінпіс би з тобою не погодився. – Він згадав про брата, який постійно сидів на тваринній дієті, міркуючи так само, як і Ліліан. – Лишень уяви нещасного Бембі зі скрученою шиєю.

– Фу, це жахливо! – скривилася Ліліан. – Краще вже пакети.

– Ось бачиш, я ж казав.

– Але ти ніколи не розповідав, чому тобі не вадить сонце?

– Можливо, я просто особливий? – пожартував Гебріел.

– Та ну тебе, – образилася Ліліан.

– Мені цікаво, як саме ти дізналася, що місто зі сну – Вільямсбург? – ніби між іншим спитав він.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше