Глава 14. Злочин і кара

Глава 14. Злочин і кара

З похмурою рішучістю й сверблячими напоготові іклами Гебріел досяг останніх зачинених дверей. Без особливих зусиль він вибив їх ногою й вдерся всередину. Судячи з обстановки, це була хазяйська спальня. Масивні антикварні меблі з претензією на аристократизм, важкі бархатні драпірування на вікнах, крізь які практично не потрапляло світло, картини у викличних золотих рамах й центр цієї надмірної розкоші – величезне ліжко, дарма, що без балдахіну. 

Навколо цієї споруди валявся шматками одяг: яскравий квітковий топ і мереживний бюстгальтер, біла чоловіча футболка та пара кросівок. Володілець взуття навис над напівоголеною дівчиною на ліжку й, розвернувшись упівоберта, п’яно виголосив: 

– Вали звідси! Не бачиш – тут зайнято! 

Заплакана Ліліан, побачивши рятівника, спробувала підвестися, але була притиснута вражаючою м’язовою масою Ріка Паркера. Той, упевнений, що незваний гість вже пішов, продовжив наступ й почав щупати ніжні дівочі груди, залишаючи на них синці, грубо розсунув коліном стиснуті ноги, проводячи гидотним язиком по тонкій шиї. 

Блакитні очі налилися кров’ю, розрізали ясна ікла, лють поглинула всю сутність й випустила назовні звіра. Гебріел заревів і знавісніло накинувся на хлопця. 

– Ні! – слабко скрикнула Ліліан. – Гейбе, Гейбе! Зупинися! 

Але вампір нічого не чув. Він легко відкинув її вбік і встромив свою зброю у людське горло. Хлопець злякано закричав, але одразу захлинувся власною кров’ю. Маючи гарні фізичні дані, тим не менш він не міг поворухнутися й чинити опір. Усвідомлення цього наповнило погляд смертельним жахом. Рік намагався щось прохрипіти чи молити про пощаду, але монстр був безжальним. Він кусав і рвав, ковтав й спльовував,  просувався нижче й знову вертався до головної артерії. Нігтями, що чудово заміняли леза, розпоров шкіру на грудях, одним точним і жорстоким рухом посадив жертву на шпагат, щоб знав, як лапати чужі груди й моститися між чужими ногами. І тільки останній удар серця під його іклами й зісклілі очі примусили вампіра нарешті зупинитися. 

Ох, як же ж добре! 

Гебріел задер голову: кров стікала по підборіддю, наповнювала м’язи силою і владою, заряджала животворною енергією. Боже, як же він скучив за цим відчуттям і за первісною насолодою, отриманою в мить убивства! Давно він не переживав цього прекрасного відчуття ейфорії, коли у твоїх руках б’ється й вмирає чиєсь життя. Хіба існує щось прекрасніше?.. 

Андервуд глибоко зітхнув, повертаючи своєму обличчю людські риси. Він витерся колись білою футболкою і із задоволенням оцінив результат своїх дій. Свіжа кров з вени – що може бути краще? Але все його емоційне піднесення миттю затихло, коли він помітив скорчену у кутку Ліліан. Вона ховала обличчя у колінах і тихо плакала, а її тіло дрібно трусилося. 

Гебріел зняв із себе незмінну куртку, накинув їй на плечі, зазирнув в опухле лице, а потім з усією нестриманою силою притис до себе, до болю в кістках, і прохрипів: 

– Я нікому не дозволю образити тебе, нікому! – Вона заридала в його закривавлених обіймах, притискаючись так, ніби, якщо відсунеться бодай на дюйм, то помре. – Ніколи, більше ніколи так не роби, зрозуміла? 

Він просто не витримає, якщо з нею щось трапиться. 

Вона слухняно кивнула. Він підняв крихке тіло й випарувався у просторі. 

В автомобілі Ліліан не змогла сидіти окремо. Було не зовсім зрозуміло, чого вона злякалася більше – насилля над собою чи вчиненого на її очах убивства, але пережитий страх примусив її чіплятися за Гебріела, як потопаючого за уламок корабля. 

Не випускаючи дівчину, вампір захлопнув ногою вхідні двері їхнього будинку і пішов до ванної. Він обережно поклав Ліліан на кахельну підлогу, увімкнув душ, відрегулював температуру води. 

– Зможеш сама відмитися? 

Ліліан мовчки кивнула. Голос досі не слухався. Вона смикнулася, немов хотіла схопитися за щось, але одразу повернулася у колишній стан. 

Кинувши стривожений погляд, Гебріел допетрав, що залишив понівечене тіло на місці злочину. Чорт! Довелося терміново повертатися. 

Вечірка тривала і, на щастя, поки ніхто не помітив відсутності господаря. Прихопивши по дорозі у когось запальничку, Гебріел без усякого сорому пошарив у хазяйському барі й видобув звідти кілька пляшок спиртного. Зробивши кілька чималих ковтків, він розлив алкоголь по кімнаті, особливо поливаючи труп, та клацнув іскрою. Полум’я охопило приміщення, приховуючи плями й бризки крові, навіки ховаючи під своїми помаранчевими язиками криваве місиво, що колись було людиною. 

*** 

Стоячи під прозорими струменями води, Гебріел не шкодував про вчинене, не шкодував навіть про те, що Ліліан бачила його таким. Тому, хто наважиться встати на його шляху чи завдати болю дорогій людині, не уникнути розправи. Його внутрішній звір відхопив сьогодні пристойний шмат пирога, посмакував на славу й тепер знову може залягти у сплячку. До певного часу. Поки знову не зачує небезпеку й буде готовий вгризтися у будь-чиє горло. А зараз він був задоволений, хоча досі відчував кров того покидька на своїх зубах. Досі бачив і жадав повторити кожен укус і почути безкінечною прекрасною мелодією хруст зламаних хребців. Все ж таки його темній стороні цього бракувало. 

Після душу Гебріел пішов на кухню приготувати Ліліан гарячий шоколад. Проте чашку поставив на приліжковий столик у порожній кімнаті. З ванної досі долинав плюскіт води, а більше нічого не свідчило про присутність людини у будинку. Гебріел рішуче зайшов до ванної і знайшов Ліліан у тій же позі, в якій залишив. На голову текла вода, змішуючись з безперервним потоком сліз. 

Давно мертве серце пройняло гострою хвилею жалості і якось гидко защеміло. Нестерпно було бачити його хоробру дівчинку такою безпомічною й розгубленою, заціпенілою й німою. 

Не зважаючи на власні одразу змоклі сорочку й штани, Гебріел присів поруч й обійняв Ліліан, це здавалося найприроднішою річчю у світі. І якби він подумав про це, то не став би так чинити, але він не думав. Вона зронила важку й порожню голову на його плече. А він нічого не робив, просто мовчав. Він просто був… тут.