Глава 12. Як і чому

Глава 12. Як і чому

– Мені так соромно, – прошепотіла вона, не дивлячись у бік Гебріела.

Той лиш криво усміхнувся й закотив очі. Три колекційні пляшки віскі, що зберігалися на особливий випадок, зробили свою справу, й тепер він міг говорити, не затинаючись, навіть на таку делікатну тему.

– Дурниці, мила. Ти просто стала дорослою дівчиною. Цього не треба соромитися. Розумію, і мені шкода, що я не та людина, з якою тобі хотілося б це обговорити. Але для випадків, коли тобі буде потрібно виговоритися, а поруч не буде нікого підхожого, маю для тебе ось це.

Гебріел узяв другу річ, куплену у книгарні. Це був товстий шкіряний зошит із замком, на якому красувався тиснений золотом напис “Щоденник”.

– Тут не треба соромитися і червоніти. Ніхто не засудить і не сваритиме. Це твій світ. І від сьогодні він завжди буде з тобою. – Він вручив подарунок, а зверху додав ще один. – А це на випадок, якщо ти знову надумаєш так мене злякати.

Ліліан ледь не впустила чашку. Радість змінила збентеження і незручність, коли дівчинка побачила мобільний телефон.

– Дякую, Гейбе! – Вона нерішучо підвелася, але потім за звичкою, з почуттям, увійшла у відкриті обійми. – Пробач мені, ти, мабуть, хвилювався. Я надурила містера Салінськи й не пішла у школу. Але чесне слово, я більше так не буду. Пробач, Гейбе.

– Моє бідне мертве серце ледь не вистрибнуло з грудей, коли тебе не знайшлося вдома, – театрально вигукнув. – Пожалій мене, я ж стара людина.

Дівчинка засміялася дурному жарту, але їй знову стало тепло і затишно. Чи був зараз той самий момент? Вона не знала. Але скористалася гарним настроєм Гебріела.

– Як ти можеш перебувати поруч? Ну… це… хіба ти не відчуваєш… гм, – вона вкотре зніяковіла. З одного боку страшно про таке питати вампіра, а з іншого, їй же треба знати, щоб якось жити разом далі.

Андервуд підняв брови, з колючою посмішкою дивлячись на дівчинку. А вона кмітлива.

– Уявімо, що ти дуже любиш гарчий шоколад і п’єш його щодня. Від цього він тобі не буде менше подобатися, але за багато років ти настільки звикнеш до його смаку, що чергова порція не викличе бажання накинутися на напій, як у дитинстві. І якоїсь миті ти зможеш пройти повз дражливий запах, навіть не озирнувшись у його бік. Два з половиною століття, знаєш, можуть допомогти стати асом у чому завгодно.

– Напевно, це круто – ніколи не старіти, – мрійливо пролепетала Ліліан.

– Мила, – Гебріел не втримався від зітхання, – все має як хороші, так і погані сторони. Вічно молодий – це добре тільки спочатку, поки живі ті, кого ти знав. А потім… – він замовк.

– Але у тебе є я.

Трохи сумна усмішка торкнулася кутиків його губ.

– Справді, у мене є ти.

– І ти обіцяв, що ніколи не залишиш мене.

– Так і є, маленька крутійка.

– А чому?

– Що – чому?

– Чому у тебе є я? Ти ніколи не розповідав, як я у тебе з’явилася. Ніколи не розповідав про моїх справжніх батьків, як вони загинули. Ти знав їх? Чому ти вдочерив мене? – питання посипалися мов з мішка.

Алкогольний туман все ще володів свідомістю Гебріела, й тільки цим він міг потім пояснити, чому погодився задовольнити цікавість Ліліан.

– Я не знаю, хто твої батьки. Коли я знайшов тебе… у госпіталі, жодної інформації про них не було. Я намагався дізнатися про них різними способами, навіть звертався в поліцію, але безрезультатно.

Смуток захопив Ліліан, вся фігура якої зараз виявляла непозбувну бентегу. 

– Гадаєш… вони померли?

Гебріел мало не видав у звичній манері: "Яка різниця, якщо вони тебе покинули?" Але вчасно зупинився. 

– Адже якби вони були живі, то спробували б мене знайти, так? – продовжувала дівчинка.

Вампір кинув швидкий погляд на сховане за вирізом сукні срібне намисто з бузковим котячим оком, яке знайшов у пелюшках разом з немовлям. Відтоді, як він повісив їй його на шию, Ліліан ніколи не знімала його. Це все, що залишилося від її батьків, але з якоїсь причини Гебріел вирішив нічого не говорити. Немає сенсу давати марні надії, якщо навіть він з допомогою відьми не зміг нічого з’ясувати.

– Авжеж, Лілі.

– А навіщо ти взяв мене до себе? – поставила мала провокаційне питання. 

Навіщо насправді може знадобитися чудовиську маленька дитина?

– Це доля, – впевнено відповів Гебріел, дивлячись прямо у сірі дівочі очі.

Дивно, але вона не стала нічого уточнювати і, схоже, задовольнилася такою відповіддю. 

– До речі, – без усякого переходу додала Ліліан, – ти мусиш сходити до школи. Ніхто не вірить, що ти мене вдочерив, тому я сказала, що ти мій старший брат, – вона насупилася, явно незадоволена тим, що довелося збрехати.

– Ти ж знаєш, я можу примусити їх повірити хоч у дідька лисого, – весело вигукнув вампір.

– Знаю. Але, гадаю, вистачить розмови з директором. Будь ласка, Гейбе, не треба все псувати, я щойно завела нових друзів.

– Я все владнаю, не хвилюйся. А тепер розкажи мені: ти записалася у групу підтримки?

Дівчинка кивнула і у захваті почала розповідати про нове захоплення.

***

Нью-Йорк, 1992 год

Перед очима все змішалося в одну суцільну розмиту пляму. З такою швидкістю жінка, здавалося, ще ніколи не бігла. Абсолютно не знаючи дороги, вона неслася нічними вулицями мегаполіса, сподіваючись сховатися від монстра, що переслідував її. Шансів було мало, але й вибору не було. Вона  пожертвує життям, якщо знадобиться, але врятує свою ношу. 

– Я знаю, що ти тут. Я чую твій страх, – пролунав зловісний голос десь позаду.

Жінка, втрачаючи сили, але намагаючись дихати якомога тихіше, прискорила біг.

– Тобі не сховатися від мене. 

Але жертва продовжувала рух. Знову брудний, ще темніший провулок. Тут смерділо недоїдками й людськими нечистотами, під ногами траплялися не тільки паперові коробки, а й гірше. Навіть жебраки і безпритульні волоцюги обходили це місце, їхні хиткі житла з пакувань зникли задовго до закинутого провулку.