Глава 8. Сон і ява

Глава 8. Сон і ява

– Туфлі? В янгола?!

– Не смійся. Це мій янгол. Якщо захочу, він матиме не тільки туфлі, але й прикраси, і навіть джинси, – вперто заперечила Ліліан. – Так, мій янгол був у джинсах і чорній курточці.

– А ще, напевно, татуювання, й весь обвішаний ланцюгами, – зі сміхом додав Гебріел.

– Неправда, – дівчинка ображено надулася. – Не хочеш слухати, так і скажи.

– Ну що ти, Лілі, звичайно, я слухаю. Розповідай.

– У неї не було ланцюгів, але були гарні браслети, і вона гуляла біля статуї Свободи. А потім прийшов якийсь чоловік, і янгол убив його.

Усмішка втекла з обличчя Гебріела. Дивні форми набув дитячий страх. Караючий янгол? Дарма він свого часу не став вивчати психологію, зараз би знадобилося.

– Перш ніж убити, – продовжувала дівчинка, – янгол сказав, що чоловік її підвів, а потім, – вона хитро примружилася, ніби приховувала якусь таємницю, а тепер вирішила зізнатися, й тицьнувши у Гебріела пальцем, з викликом промовила: – Вкусила його за шию, як ти!

Якщо цей сон був лише відображенням її страхів, то здавався він надто реалістичним, щоб бути просто сновидінням. Смутна підозра зародилася у голові Гебріела. "Ти підвів мене!" Було відчуття, ніби він колись уже чув такі слова, але коли й де, не пам’ятав. Спогади вислизали від нього, як павутиння, віднесене вітром. Уривки думок не бажали складатися в єдину картину. А якщо цей сон – взагалі не сон, а янгол – зовсім навпаки?

– Кажеш, твій янгол був жінкою?

Дівчинка кивнула й укрила ведмедика ковдрою.

– Ти можеш згадати ще що-небудь?  Який вигляд вона мала, що ще говорила?

– Вона була дуже вродливою, я б теж хотіла бути такою красивою, – замріяно сказала Ліліан. – Напевно, вона розсердилася на того чоловіка, тому що вкусила і вбила його.

Гебріел подумав, як жахливо буденно звучить це слово в устах дитини. Діти бачать смерть на кожному кроці, з екранів телевізорів, у новинах і фільмах. Уся абсурдність ситуації полягала в тому, що втілення смерті зараз сидить поруч з дитиною і хоче вберегти від самого себе.

– Чоловік сказав, що когось загубив, і тому янгол розізлилася. А потім її очі стали червоними, як у тебе, коли ти хотів укусити маму Енді. Але ж янголи не бувають вампірами? – раптово спитала Ліліан з подивом у голосі.

– Не бувають. На сьогодні досить розмов. Ліліан, час спати.

Гебріел укрив її ковдрою, поцілував у чоло і, дочекавшись, поки вона засне, залишив кімнату.

Думки сновигали потривоженим роєм і ніяк не хотіли упорядковуватися. Він сам не знав, навіщо збирається туди йти. Це ж лише дитячий сон, швидкоплинний кошмар, який не має нічого спільного з реальністю. Але невиразне відчуття підштовхувало його відвідати головну пам’ятку Нью-Йорка.

Уранці, залишивши Ліліан з денною нянькою, вампір пішов на острів Свободи. Зійшовши з парома, він попрямував головною алеєю до підніжжя статуї і… завмер мов укопаний. Решта території була огороджена жовтою поліцейською стрічкою. Туристи обходили це місце, але все одно клацали фотоапаратами і знімали один одного на тлі огородження. Озирнувшись, Гебріел помітив полісмена, приставленого охороняти місце злочину. Він упритул наблизився до копа й зазирнув у байдужі очі.

–  Що тут сталося?

Офіцер монотонним голосом дав відповідь:

– Було знайдено тіло чоловіка, сорока років, афроамериканець. На шиї рвана рана. Труп відправили у криміналістичну лабораторію. Причина смерті – значна і несумісна з життям втрата крові.

– Хто він?

– Слідство установило, що це був приїзжий, очевидно, турист, відстав від групи.

– Ім'я? Адреса, готель, де він зупинився?

– Я не маю такої інформації.

– А злочинець? Хто вчинив напад?

– Слідство висуває версію про напад тварини, але… – поліцейський розгублено замовк, а потім здивовано додав: – Але на острові немає такої тварини, здатної загризти й знекровити жертву.

– Звісно, немає, – пробурмотів під ніс Гебріел, – тому що це не тварина… Забудь, що ти мене бачив.

Андервуд змішався з натовпом туристів. Оце так номер. Те, що у Нью-Йорку мешкали й інші вампіри, не було новиною. Представники його виду воліли зникати в мегаполісах. Бентежило інше – збіг сну Ліліан та реального злочину. Як відомо, Гебріел не вірив у збіги, і цьому явищу теж має бути якесь пояснення. Однак його не було. Лише питання. Чому саме Ліліан це наснилося? Хто ця загадкова вампірка? Навіщо вона вбила людину? І що той загубив? Чи кого? Жодних зачіпок.

Гебріел безцільно вештався островом, не помічаючи прекрасного навкруги. З висоти свого п’єдесталу статуя безпристрасно споглядала на людей, що товклися біля її підніжжя, на Велике Яблуко, що гуло цілодобово, як величезний вулик, на тремтливу від літнього бризу гладінь затоки. Гебріелу подобалося це місто, його шум і постійно вируюче життя. У передмісті цього бракувало. Але там було спокійно і безпечно для дівчинки.

Стоп.

Він аж зупинився, прислухаючись до себе. І відколи це він почав ставити її потреби вище за свої бажання? Настільки вище, що зараз був готовий зробитися якимось детективом, щоб розв’язати виниклу головоломку.

Гебріел задер голову й подивився на статую. Йому ніколи не подобалася ця дама, але вона наштовхнула його на одну корисну думку. Й для її реалізації йому знадобиться свіжа кров. Вампір озирнувся у пошуках підхожої жертви. Різнокольорові майки, шорти, футболки, сукні з величезними підплічниками – суцільна маса, ніби хтось наліпив латок на строгому полотні острова. Сім’ї з дітьми, закохані парочки, організовані групи туристів – все не те. А ось і кандидат для сніданку: бейсболка, куртка з капюшоном, наплічник і фотоапарат.

Кілька хвилин знадобилося, щоб звабити фотографа-самоучку, поцікавившись його захопленням, запропонувати більш вдалий ракурс для зйомки з-за он тих дерев, де не так засліплює сонце, – і готово. Додому вампір повертався ситий і задоволений.