12 частина

                                                       12 частина
-Дякую тобі ...Дуже дякую,- Світлана Євгенівна з вдячністю поглянула на Матвія.- Гаразд, я повернуся в лікарню, можливо операція вже завершилася...
-Так, звичайно, йдіть...Коли операція закінчиться, повідомте мені, будь ласка, як все пройшло...
-Добре,- жінка підвелася і поспішила до входу в лікарню, де стояла охорона, яку виставив Ілля.
  Матвій дивився їй услід, і бачив, як зробивши кілька кроків, жінка вихопила з кишені телефон, щоб відповісти на дзвінок. І враз зблідла, випустивши із рук сумочку, і вхопилася за серце.
-Що? Що сталося?!!- Матвій підбіг до неї і підняв її сумочку із тротуару.
     Світлана Євгенівна злякано поглянула на нього і прошепотіла:
-Анжеліці стало гірше...У неї почалася внутрішня кровотеча...Щось пішло не так...

 -Женю! Женю! Синку! Де ти?- Анжеліка  вибігла на лісову галявину, яка з'явилася перед нею зненацька, ніби з полуденного марева. 
   Вона дуже втомилася, адже довго продиралася крізь лісові хащі, намагаючись знайти сина. Женя зник, вона його загубила. В паніці роздивлялася на всі боки, намагаючись розгледіти знайомий силует дитини.
   За декілька хвилин навколо стало темно, ніби раптово настала ніч. Анжеліка  намагалася розгледіти в пітьмі бодай якийсь вогник, на який можна було орієнтуватися, щоб вибратися звідси.
-Женю! Синку! Ти мене чуєш? Де ти?!
   Навкруги неї стояла гнітюча  тиша, від якої  дзвеніло в вухах. Вона знову злякано поглянула навколо і раптом побачила неподалік яскраве світло. Анжеліка швидко побігла до цього світла і з подивом зрозуміла, що ліс зник, зникла і  незвичайна галявина, а вона вже біжить довгим тонелем, в кінці якого горить яскраве світло.
 -Потрібно скоріше туди! Раптом там син? - Анжеліка, важко дихаючи, продовжувала бігти, вдивляючись в темряву.
-Анжеліко! Зачекай!- почувся раптом позаду неї знайомий чоловічий голос.- Зачекай! Повертайся! Ми тут!
-Матвію?- вона зупинилася і озирнулася назад.
    Озирнувшись, вона побачила позаду себе Матвія, який тримав за руку Женю.
-Кохана, йди до нас! Ми чекаємо на тебе!- гукнув їй Матвій.
-Женя! Синку! Ти знайшовся! Ти з татком! Як добре!- Анжеліка полегшено зітхнула і рушила їм назустріч.
-Анжеліко! Кохана! Зачекай!- раптом почула вона знову позаду себе суворий знайомий голос і злякано здригнулася.
-Ілля?!!- прошепотіла вона, оглянувшись і побачивши чоловіка, який стояв в яскравому світлі в кінці тунелю.
-Кохана, куди це ти зібралася?  Негайно повернись, бо будеш покарана!-  суворо промовив Ілля.
   Анжеліка відчула як панічний страх кригою сковує її тіло. Не маючи сил пручатися, вона опустила голову і повільно зробила крок назустріч тирану-чоловіку, залишивши коханого і сина, які розшублено дивилися їй услід.
-Анжеліко, люба, ти куди?! Йди до нас! - гукнув їй навздогін Матвій.
-Мамо! Ти чуєш? Не залишай нас!- крикнув Женя і заплакав.- Повертайся! Ми з татком чекаємо тебе!
   Почувши голос сина, Анжеліка, здолавши страх, повільно повернулася на місці, зробила спочатку один нерішучий крок, а потім швидко побігла до нього та до коханого. 
-Любі мої! Нарешті ми всі разом!- заплакала вона від щастя, потрапивши в обійми Матвія та Жені.
   Темрява навкруги стала ще густішою. Анжеліка злякано скрикнула, боячись знову згубити сина і коханого,  і глибоко вдихнула на повні груди повітря, якого їй так бракувало в останні хвилини.

 -Нарешті знайшли кровотечу! Давайте затискач! Будемо зашивати!- над нею схилився втомлений лікар і полегшено зітхнув,- нам вдалося! Вітаю всіх!
   Ілля сидів під дверима операційної блідий від хвилювання, тремтячими руками охопивши голову і чекав. Він дуже боявся почути найстрашніше, боявся почути, що Анжеліка залишила цей світ і залишила його...
   Едуард Сергійович, дивлячись в якому стані  знаходиться син, підійшов до нього, щоб підтримати і присів поряд.
-Сину, заспокойся!
-Батьку, якщо з Ліка помре, я цього не переживу, чуєш? Я не зможу без неї жити! Нащо мені цей світ, якщо її тут не буде?
-Заспокойся, візьми себе в руки! Все буде добре!-Зимін-старший поплескав сина по плечі, намагаючись заспокоїти.
   Двері операційної нарешті відчинилися і на порозі з'явився стомлений лікар. Ілля кинувся до нього:
-Лікарю, скажіть як моя дружина? Як мій син?
-Небезпека вже минула, ми зробили все, що було в наших силах. Тепер нехай одужують. Ми переведемо їх до реанімації, де вони пробудуть, поки їх стан не стабілізується...Тож вже можете не хвилюватися і їхати додому відпочити. Ваша присутність тут зараз необов'язкова. 
-Дякую Вам, дуже дякую!- Ілля потис лікарю руку,- я в боргу перед вами не залишуся...Дякую!
   Світлана Євгенівна провела доньку і онука в реанімацію і відійшовши від рідних, які стояли тепер під дверима реанімації, зателефонувала Матвію:
- Анжеліка буде жити! Операція пройшла успішно, її і Женю вже перевели в реанімацію. Все добре, не хвилюйся!- схвильованим тихим голосом промовила вона.
-Це правда?- не повірив її словам Матвій.
-Правда, правда! Все добре!
-Боже, дякую тобі! Дякую!- прошепотів Матвій.
   Незважаючи на гарну новину, він не поспішав залишати лікарню, боявся залишити тут Анжеліку і сина самих. Він стояв біля входу в лікарню, а думками був поряд з коханою та сином.
  Через декілька годин після того, як Анжеліку з сином перевели в реанімацію, з лікарні вийшов Ілля в супроводі Зиміна-старшого та Назара.
-Ти маєш все тут контролювати!- Ілля навмисно голосно віддавав накази Назарові, проходячи повз Матвія.- І поки моя дружина і син знаходяться в цій лікарні, організуй тут охорону, постав її по всій лікарні, на всіх поверхах, особливо біля реанімації, щоб жоден щур не прослизнув! Зрозуміло?!
- Так, пане, зрозуміло...
   Матвій зачекав, поки Ілля залишить територію лікарні і його авто зникне з очей за рогом, і рішуче підійшов до дверей, намагаючись зайти в лікарню. Охоронці загородили йому шлях і не пропускали всередину.
-Пустіть мене!Чуєте?! Пустіть!- Матвій намагався прорватися до дверей.
   Назар, який підбіг до них, відтягнув його від охоронців:
-Брате, припини! Не треба! Охолонь, благаю тебе! Зараз не час для скандалів! Їдь додому! Будь ласка!
   Матвій відійшов на безпечну відстань, але нікуди йти не збирався. Він не міг залишити тут Анжеліку і сина. Але йому зателефонувала Катерина, медсестра з лікарні, і повідомила, що їм потрібно зустрітися. Вона зробила все, про що домовлявся з нею Матвій і взяла  у Жені зразок біоматеріалу для встановлення батьківства.
   Тієї ночі він майже не спав, дуже хвилювався за Ліку, за Женю, за результати тесту. І хоч він  відчував серцем, що це його син, і співпадіння групи крові про це говорило, але потрібно було документально підтвердити свої здогадки.
   Вранці він відразу ж поїхав у лабораторію і здав аналізи на батьківство, а потім поїхав до лікарні. Охорона була на чеку і його знову не впустила до лікарні. Він влаштувався на лавці і продовжував сидіти, обхопивши голову руками.
-Матвію? Ти знову тут?- до нього підійшла Світлана Євгенівна і присіла поряд.- Ти що, тут просидів цілу ніч?
-Ні, приїхав зранку... Я сьогодні здав аналіз, щоб підтвердити своє батьківство.
-Я сподіваюся, що ти пам'ятаєш нашу розмову - поки Анжеліка не вийде із лікарні, Ілля не повинен здогадуватися, що ти знаєш правду...
-Так, я пам'ятаю...
-Я розумію, що тобі важко стримувати себе, але зроби це заради Анжеліки і заради сина...А зараз не муч себе, їдь додому, відпочинь. Вони в реанімації, туди все одно нікого не пускають, ще й охоронці Іллі пильно стежать за тобою. Я буду з тобою на зв'язку, буду розповідати як вони, а як тільки Анжеліку і Женю переведуть в загальну палату, ми вигадаємо спосіб як тобі побачитися з ними. Обіцяю.
-Дякую...
 
     Ілля, приїхавши з лікарні, теж довго не міг заснути. А потім одягнувся, сів в авто і довго кружляв нічним містом, весь час думаючи про Анжеліку. Він дуже боявся її втратити, боявся, що вона залишить його. 
   І навіть не зчувся, як опинився біля знайомої п'ятиповерхівки, в якій жила Ліана. Він поглянув на годинник. Стрілки показували першу годину ночі,  в вікнах її квартири світло не горіло.  
  Ілля піднявся на третій поверх і натиснув на дзвінок. Через декілька хвилин за  дверима почувся шурхіт.
-Відчини, це я!-Ілля постукав у двері.
-Ти? - Ліана відчинила двері, кутаючись у мереживний шовковий пеньюар і здивовано подивилася на свого боса.
-Я,- Ілля втомлено впав на диван, пройшовши в вітальню.
-Що з тобою? У тебе дуже поганий вигляд,-стурбовано промовила дівчина, легкими ніжними рухами провівши по плечах та спині Іллі.
-Я без неї помру!- прошепотів той, маючи на увазі дружину.
-А може їй треба дати свободу?-  обережно промовила Ліана.- Ти ж тримаєш її в полоні і вона нещасна. Може вона тому й не хоче повертатися до тебе?
-Я не можу її відпустити...Якщо я її відпущу, вона мене покине і піде до мого ворога.
-Вони ж ніби вже не зустрічаються.
-Вона знову почала крутитися біля нього. Я був дуже сердитий на неї, просто розлючений...Але дуже боюся, що можу її втратити зараз...
-Ти завжди накручуєш себе і думаєш про погане...Я впевнена, що твоя дружина буде жити, і швидко одужає, і син теж.
    Вранці, ледве прокинувшись, Ілля поспішив в лікарню. Припаркувавшись на стоянці, він швидкими кроками пройшов до центрального входу в приміщення, де знаходилася реанімація, і побачив Матвія, який сидів на лавці на ганку лікарні. 
   Кинувши на нього погляд, сповнений ненависті, Ілля пройшов всередину і поспішив до реанімації. Прихилившись до скляних дверей, які відокремлювали його від коханої, він довго стояв нерухомо, спостерігаючи за Анжелікою, яка спала під дією медичних препаратів, а потім дістав із кишені її обручку в маленькому поліетиленовому пакетику і прошепотів:
-Це віддали мені в приймальному відділенні...На той світ нічого з собою не візьмеш...Анжеліко, як я знайду тебе там, на тому світі? Якби ти померла на операційному столі, я б теж помер, я так вирішив...Але не знаю, що було б потім...Як би я знайшов тебе там? Я цього не знаю...Але знаю напевне, що ти мене там не будеш чекати...Саме цей страх примушує мене до безтями молитися за твоє життя. Зараз я піду на будь-яку пропозицію, лиш би ти була жива і була зі мною, бо потім не зможу знайти тебе, навіть якщо продам душу дияволу...А ще мене непокоять декілька запитань: чому сталася ця аварія і хто винен, що вона сталася? Але поки ти не одужаєш, я нічого не питатиму в тебе, кохана... 
   Він замовк, почувши позаду обережні кроки. До нього підійшла Світлана Євгенівна і з тривогою подивилася за доньку.
-Незабаром прийде лікар на огляд, почекаємо, що він скаже. 
  Ілля мовчки чекав, уважно стежачи за дружиною. У тещі задзеленчав телефон у кишені. Вибачившись, вона відійшла в інший кінець коридору і взяла слухавку.
-Матвію, ти що знову тут?- прошепотіла вона в слухавку,з острахом озираючись  на Іллю, який непорушно стояв перед дверима реанімації.
-Так.
-Їдь додому, благаю тебе! 
-Не можу! Я не поїду, поки не побачу Анжеліку! Поки не побачу її, не торкнуся, нікуди не поїду!- вперто промовив Матвій.- Я знайду спосіб як побачитися з нею!
-Ти жартуєш? Ти ж бачиш як охороняють лікарню від тебе! Всі виходи і входи перекрили, люди Іллі стоять на всіх поверхах. Ти ж бачиш, що Ілля робить все, щоб захистити від тебе Анжеліку. Як ти пройдеш крізь охорону? Як?!!
-Я мушу побачити її! Чуєте? Мушу! Мені потрібно побачити як вона дихає, бо я місця собі не знаходжу! Моя душа лежить біля неї там, в реанімації, і я нікуди не піду звідси!
-Добре,  я зараз не можу розмовляти, я тобі пізніше зателефоную...
   Оглянувши Анжеліку і Женю, лікар дозволив їх перевести в звичайну палату. Почувши це, Світлана Євгенівна відразу повідомила  Матвія, написавши йому смс-повідомлення.
-Лікарю, як вона?- запитав у лікаря Ілля, зайшовши за ним слідом у палату, куди перевели Анжеліку та Женю.
-Вже все добре, небезпека минула, я вважаю, що можна відміняти седативні препарати. А ви можете поки що заспокоїтися і відпочити, тому що декілька годин вони ще будуть під дією препаратів і будуть спати.
-Дякую Вам, лікарю, я вам щедро заплачу за вашу працю...Хочу з вами обговорити дещо...Можна поговорити з вами в вашому кабінеті?
-Так, звичайно...Прошу Вас.
   Ілля, поговоривши з лікарем, накинув на плечі куртку і вийшов з палати.
-Ти куди?- поцікавилася в нього Світлана Євгенівна.
-Поки моя дружина і син ще не прокинулися, я  хочу з'ясувати що саме сталося того злощасного дня,- відповів він і, вийшовши в коридор, викликав ліфт.
   Світлана Євгенівна полегшено зітхнула. Присутність Іллі в палаті Анжеліки погано на неї впливала. Присівши на стілець, який стояв між ліжками доньки та онука, вона намагалася заспокоїтися і взяти себе в руки. Телефон, який вона поклала на столик, голосно задзвонив на всю палату.
-Пані Світлано, це я,- в слухавці почувся стурбований голос Матвія.- Як вони?
-Вони вже в палаті, вже все нормально. Тобі теж треба відпочити.
-Ще рано відпочивати...Я ще не побачив Анжеліку і сина.
-Але вони поки що сплять. Лікар сказав, що ліки діятимуть ще декілька годин.
-Але я все одно повинен їх побачити.
-Але це неможливо! Тут скрізь охорона!
-Якщо ви мені допоможете, все вийде. Повірте, Анжеліка зараз дуже чекає на мене!
-Невже? Звідки ти знаєш це?
-Повірте, знаю! У нас з нею телепатичний зв'язок!
-Як я можу тобі допомогти? Як саме? Не забувай, що Ілля - тиран, а ти батько! Ти не повинен бути таким, як він, бо ти- батько!
-Я пам'ятаю про це...Будь ласка, ввімкніть відеозв'язок, я мушу їх побачити! Анжеліка повинна почути мій голос!
   Світлана Євгенівна, зітхнувши, ввімкнула відеозв'язок і навела камеру на доньку.
-Кохана, серденько моє, прокидайся!- тремтячим голосом промовив Матвій,- прокидайся, моє кохання!
    Довгі вії Анжеліки затремтіли і вона повільно відкрила очі.
-Матвію...-прошепотіла вона.- Матвію, де Женя? Женя...
-Донечко, не хвилюйся, Женя тут, поряд з тобою, з ним вже все добре. І я поряд.
-Де я?
-Ти в лікарні, вже все добре,- Світлана Євгенівна погладила доньку по голівці.- Не хвилюйся.
-Серденько, я кохаю тебе...Я скоро прийду до тебе, обіцяю!- промовив Матвій.
-А Ілля? Де Ілля?-Анжеліка злякано поглянула навколо себе.
-Він незабаром прийде сюди. Тож не треба ризикувати. Побачимося пізніше. Матвію, тобі треба відпочити, їдь поки що додому, я тобі зателефоную коли можна буде провідати Ажеліку і Женю,- Світлана Євгенівна обережно поглянула на вхідні двері.- Ілля може з'явитися в будь-яку хвилину.
-Гаразд, не будемо ризикувати...Я буду чекати вашого дзвінка. До зустрічі, кохана.
-До зустрічі...Я кохаю тебе,- прошепотіла Анжеліка, намагаючись стримати сльози.
   Світлана Євгенівна вимкнула телефон і обняла доньку.
-Господи, донечко, ми так завинили перед тобою, адже саме ми винні в тому, що ти опинилася в цьому пеклі і змушена жити з цим тираном, а не з коханим...Вибач мені, будь ласка, якщо зможеш! 
-Мамо, ти знаєш правду?- Анжеліка злякано поглянула на матір.
-Так, доню, знаю...І допоможу тобі...Не хвилюйся.