4 частина

                                     4 частина
Світлана Євгенівна та Анатолій Миколайович, батьки Анжеліки, сиділи на літній терасі перед басейном і пили ранкову каву.
-Тепер він постійно буде тут вештатися! Це дуже небезпечно! Ілля ні в якому разі не повинен дізнатися хто він!- Світлана Євгенівна стурбовано поглянула на чоловіка і поставила  фаянсову філіжанку з витіюватим східним орнаментом на садовий столик з натурального дерева.
   Анатолій Миколайович сидів,  низько опустивши голову і  про щось напружено розмірковував.
-Навіть якщо і дізнається! Що тут такого? Анжеліка могла ж раніше, ще до заміжжя, зустрічатися з іншим хлопцем?  Це не злочин. Я розумію, що Ілля кохає її, і що він дуже ревнивий, але все ж таки...
-Ти нічого не розумієш! Ніхто із колишніх хлопців Ліки, приховуючи своє минуле, ніколи не приходив у наш дім! А тепер поміркуй, чого він хоче, якщо з'явився через стільки років тут, у нашому домі! Не знаєш? А я знаю! Він хоче нам помститися!
-Це все залежить від Матвія, він сам буде вирішувати помститися нам чи ні.
-І що ж, ми нічого не будемо робити? Чекатимемо милості від нього?!!
Ні, я сьогодні ж з ним поговорю. Думаю, що він мене послухає...
-Чому ти в цьому так впевнений?
-Тому що якщо він кохає нашу доньку, то не заподіє їй шкоди...
  
   Ілля пив каву в своєму кабінеті і спостерігав за  тестем та тещею, які щось активно обговорювали на терасі. Він думав про Матвія, відчуваючи, що від нього йде якась небезпека. Ворота маєтку відчинилися  і до обійстя зайшла Анжеліка, одягнута в спортивний костюм і попрямувала до будинку. 
-Де ти була?- Ілля зайшов слідом за нею в її кімнату.
-Я трішки прогулялася. А ти що тут робиш? У тебе все добре?
-А хіба тебе це хвилює, янголе мій?- Ілля пильно подивився Анжеліці в очі, намагаючись побачити в них хоч краплинку хвилювання чи любові.
-Ні, не хвилює. Мені просто потрібно попрацювати і я хочу, щоб мені не заважали.
-Добре. В такому випадку я тебе залишу. Працюй, кохана, не буду заважати!
   Ілля вийшов з кімнати і стис кулаки від безсилля та люті. Він кохав свою дружину безтямно, але не міг дочекатися від неї взаємності. Вона була його власністю, але не більше. Діставши телефон, він набрав знайомий номер:
-Сьогодні ввечері я буду у тебе, хочу розслабитися! Чекай!
 
   Анатолій Миколайович ледве дочекався, поки авто зятя зникне за найближчим поворотом.
-Анжеліко, доню, можна до тебе? Ти не зайнята?- постукав він у двері до кімнати Анжеліки.
-Заходь, тату, не зайнята.
-Доню, я хочу з тобою поговорити,- батько сів поряд з нею на дивані і взяв її руку у свої долоні. 
-Про що?- поцікавилася вона.
-Про Матвія...
-Тобі краще поговорити про нього з Іллею. Це у них  спільний проект, я тут ні до чого.
-Це більше стосується тебе, ніж Іллі, як виявилося...Я тільки сьогодні дізнався про це...
-Зрозуміло...Мама розповіла.
-Так, але я хотів би дізнатися про це від тебе, а не від неї. Чому ти не розповіла?
-Мені не було про що розповідати. У мене все добре, не хвилюйся, тату.
-Ну як же не хвилюватися? Він же знову опинився поряд.
-І що з того? Вже пройшли роки...Якщо ж хочеш поговорити - давай поговоримо, але це нам обом не принесе користі.
-Ну гаразд, коли сама захочеш - тоді й поговоримо,- Анатолій Миколайович зітхнув, поцілував доньку і вийшов з кімнати, щільно зачинивши за собою двері.

    Родина Чорних сиділа за великим столом у вітальні. Ліля, молодша сестра Матвія, випурхнула зі своєї кімнати:
-Привіт! Як справи, сестричко?- поцікавився у неї Матвій.
-Доброго ранку, братику! -Ліля поцілувала брата в колючу щоку,-  у мене все добре. Я навчалася вчора цілий день, сьогодні  у мене теж купа контрольних робіт і тестів.
-Лілю, ти постійно обманюєш брата!- мама строго поглянула на доньку.- Ти думаєш про хлопців, а не про навчання!
-Мамо, припини! Братику, скажи, тобі в житті десь знадобилися знання з хімії? Чи тангенси і котангенси десь знадобилися?-Ліля з цікавістю поглянула на брата.- Знадобилися?
-Ні, - чесно зізнався Матвій.
-Ось бачиш, мамо! Він бізнесмен, і навіть йому ці знання в житті не знадобилися, а мені вони навіщо?- засміялася дівчина, відпиваючи каву.
    Назар сидів, мовчки спостерігаючи за братом та сестрою. Матвій, поснідавши, поспішив в офіс. Назар наздогнав його за воротами батьківського дому і схопив за рукав:
-Скажи, як тобі це вдається? Щоб ти не робив, вся сім'я перед тобою навшпиньках бігає, а я що не скажу, все не так!
-Хіба ми тут змагаємося між собою?-Матвій здивовано поглянув на старшого брата.- Ми ж всі разом,ми сім'я!
-Це ж треба! Ти нарешті згадав про сім'ю! Послухай, поки тебе тут не було, для сім'ї все робив я! Зрозуміло? А ти приїхав через сто років і тепер випендрюєшся! А ти знаєш, що ми робили тут, коли тебе не було? Пахали з батьком і мамою на заводі, з ранку до ночі! Розумієш? Ми прості люди, робітники, а ти чужий тут! Ти нам непотрібен! Або їдь звідси, або не втручайся в наше життя зі своїми порадами!
   Назар пішов, а Матвій ще декілька хвилин стояв як вкопаний, вражено дивлячись услід старшому брату. Він не міг зрозуміти що сталося з Назаром, адже раніше у них були чудові братні стосунки. І він дуже не хотів втрачати їх.
   Зітхнувши, Матвій сів за кермо  і поїхав в офіс. В кишені задзвонив телефон:
-Слухаю,- обізвався Матвій, діставши гаджета із кишені.
-Матвію Миколайовичу, доброго ранку,це Анатолій Литвин. Ми можемо з вами зараз випити кави?
-Це терміново?
-Так...
-Гаразд.
-Тоді чекаю на вас через півгодини в кав'ярні на набережній...
    Через півгодини Матвій зупинив своє авто біля вказаної кав'ярні. Анатолій Миколайович чекав його біля входу.
-Дякую, що прийшли,- батько Анжеліки потис йому руку.- Прошу, столик і каву я вже замовив. Ще раз дякую...
-Немає за що...Так у чому справа?- поцікавився Матвій.- Пробачте, що я так відразу, але у мене дуже багато справ...
-Звичайно, я розумію... Я теж хочу якомога швидше вирішити наше з вами питання. Ви знаєте, я лише сьогодні дізнався про вас і Анжеліку, і дізнався як моя дружина вас тоді образила...
-Навіщо ви зі мною про це говорите?
-Що було, те пройшло...В юності так часто трапляється...Але розбити людині серце - це зовсім  інше, це назавжди. Моя дружина ва тоді дуже образила і принизила...
-Тобто просто принизила? Так?
-Ви тоді потрапили в неприємну ситуацію, ви закохалися в мою доньку, але всі плани зруйнувалися...Ще й дружина вас образила...Вибачте її, будь ласка.
-Анатолію Миколайовичу, немає потреби говорити натяками. Я не повинен наближатися до вашої доньки, так?
-Ні, ні, що ви! Я впевнений, що ви не образите мою доньку, і впевнений, що ви достатньо розумний, щоб не починати війну із Іллею.
-А якщо ні?
-Тоді ви були б людиною, яка хоче помститися за минуле... Я покликав вас не для того, щоб погрожувати вам та залякувати, а для того, щоб попросити у вас пробачення...Пробачте нас...І прошу вас залишити мою доньку у спокої...Вона заміжня, у неї дитина...Навіщо згадувати минуле?
-Щоб пробачити, потрібно пам'ятати образи...А я давно вже не той хлопчик, якого знала колись ваша донька. Так що вам немає про що турбуватися, шановний Анатолію Миколайовичу!    Гарного вам дня!
    Матвій залишив  розгубленого батька Анжеліки в кав'ярні і поїхав в офіс. 
-Матвію Миколайовичу, на вас чекають в кабінеті,- повідомила секретарка, зустрівши його у приймальні.
   Матвій відчинив двері і здивовано зупинився на порозі. В кабінеті сиділа Анжеліка.
-Привіт,- сумно привіталася вона.
-Привіт! Анжеліко, що ти тут робиш? Тебе може побачити тут чоловік!
-Матвію, їдь звідси! Я тебе прошу, я тебе благаю, зникни з мого життя! Як найшвидше! Якщо ти хоч трішки кохаєш мене, якщо я тобі хоч трішки небайдужа, тримайся від мене якомога далі, прошу! Зникни!
   Матвій вражено поглянув на кохану - її очі були сповнені страхом, розпачем та відчаєм.
-Ти багато чого не знаєш про мене, не знаєш нічого про ситуацію, в якій я опинилася...Я тримаюся з останніх сил, і якщо ти не поїдеш звідси, я не витримаю...Тому що я кохаю тебе!- прошепотіла Анжеліка.
-Я не можу зникнути з твого життя, вибач...- Матвій обійняв її і поцілував в татуювання у вигляді метелика на плечі,-нічого не бійся, тримайся,все буде добре...Я тебе кохаю...