1 частина

                                                         
                                   Кажуть, що в одну річку не можна ввійти двічі...
                                   Кажуть, що почуття, якими б палкими вони 
                                      не були, не збентежать твоє серце вдруге...
                                    Але є люди, які глибші за будь-які ріки...
                                     Вони справжні океани, до яких хочеться
                                     повертатися і в яких хочеться тонути
                                        знову і знову...

                                        1 частина
   Анжеліка стояла в  шикарній ванній кімнаті і розглядала своє відображення в великих дзеркалах, що розміщувалися на трьох стінах. Дорога сантехніка з позолотою, стіни, облицьовані мармуром, фігурні скляні флакончики брендових парфумів, зі смаком розміщені на поличках... 
   Вона обожнювала все гарне і красиве: яскраве сонячне світло, що лилося на павутину, туман, який вранці піднімався над поверхнею озера, птахів, які співали серед зеленого листя,  квіти магнолії, орхідеї, місяць, Стамбул, аромат ванілі, сандалу, неролі та кориці, парфуми, класичну музику, полум'я свічок, шоколад, дощ та сніг.
   А ще вона обожнювала сплітати літери в слова і створювати з них історії. У неї була дуже багата уява. Саме в книгах, які були написані нею, її життя не мало ніяких обмежень і проблем, а краса  з'являлася за помахом чарівної палички. Її книги відкривали двері в казкові фантастичні світи, сповнені пригод, кохання та магії і користувалися популярністю у читачів.
   Але  її реальне життя зовсім не було схожим на казку. Так, вона жила в розкішному маєтку, який став її золотою кліткою, відколи її видали заміж за Іллю.
   З того моменту пройшло вже п'ять років, але Анжеліка на все життя  запам'ятала той день, коли Ілля знайшов її на набережній, де вони прогулювалися з Матвієм, і забрав додому. І запам'ятала, якими очима дивився на неї коханий, коли Ілля, сміючись йому в очі, промовив:
- Ця дівчина - дочка одного з найбагатших людей нашого міста. Іноді їй стає нудно, і тоді вона розважається з бідними хлопцями. Це було лиш грою, а ти був просто іграшкою... Черговою іграшкою багатої дівчинки. Але більше такого не буде, Анжеліка - моя наречена, і через тиждень у нас весілля. А зараз, кохана, нам час їхати додому,- звернувся він до неї,- гадаю, що на сьогодні вже достатньо пригод.
   Вона пам'ятала, як Ілля, посміхаючись, взяв її під руку і повів до свого авто, як вона виривалася, прохала їй дати дві хвилини, щоб поговорити з Матвієм і все йому пояснити. Пам'ятала як намагалася розповісти йому все, збивалася і плакала.
   Але Матвій, схоже нічого не хотів чути, не хотів вірити їй.
-Я чув, що багаті дівчатка люблять розважатися, але не думав, що ти з їх числа...- розчаровано промовив він,-  я був для тебе лише іграшкою, черговою іграшкою...
   Ілля підійшов до дівчини і схопивши її під руку, прошепотів:
-Я довго тебе ще чекатиму? Скоріше прощайся із цим голодранцем!
- Це все неправда, Матвію, неправда! Не слухай його! Я просто хотіла втекти від свого життя...
-Так, втекти, розвіяти нудьгу, погратися...- Матвій поглянув на неї поглядом, сповненим презирства і ненависті.
-Ні, ти все не так зрозумів!
-Ти мені брехала!  Я не вірю тобі! І ніколи  вже не повірю!- кинув як прокляття Матвій і пішов геть.
   Анжеліка була в розпачі, вона, опустившись навколішки, ридала і просила його їй повірити. Ілля підскочив до неї, схопив її на руки і поніс до авто.
-Досить ганьбитися! Де твоя гордість?!! 
- Що ти робиш? Залиш мене в спокої!- кричала вона, заливаючись гіркими сльозами.
-Я тебе ревную...Ти ж знаєш, що я тебе кохаю...Ще з молодших класів закоханий у тебе...
-Але я тебе не кохаю! І ніколи не кохала! Невже ти цього не розумієш?!!
-Мого кохання вистачить на нас обох,- впевнено промовив Ілля, уважно стежачи за дорогою.
-Ти псих! І маньяк!
-Твій псих. У нас незабаром весілля.
- Що ти мелеш? Я не збираюся заміж за тебе! Зупини авто негайно! Мені погано!- Анжеліка схопилася за голову і потерла скроні тоненькими тремтячими пальчиками.
    Ілля зупинився. Анжеліка відчинила дверцята і жадібно дихала свіжим повітрям.
- Що з тобою?- підозріло запитав Ілля, стурбовано розглядаючи бліду дівчину.
- Погано, в голові запаморочилося...
-Чого ти так побиваєшся за тим типом? Невже у тебе з ним щось було?-  Ілля зневажливо поглянув на неї.
- По-перше, не смій зі мною розмовляти в такому тоні, а по-друге, моє особисте життя тебе не стосується! 
   Вони під'їхали до ошатного маєтку, який потопав в зелені. Кам'яний паркан, який скоріше нагадував мур середньовічного замку і ворота з кованого заліза, прикрашені кованими квітами та родинним гербом Литвинів. Ворота, над якими висіли камери зовнішнього спостереження, безшумно розчинилися, пропускаючи позашляховик до величезного двору з басейном, газоном, фонтанами та квітниками.
   З маєтку швидкими кроками вийшла елегантна білява жінка років сорока і строго поглянула на неї:
- Анжеліко! Нарешті! Де ти була? Ми вже почали хвилюватися за тебе!
-Мамо, я втомилася і не хочу ні з ким розмовляти!- кинула у відповідь Анжеліка і поспішила мармуровими сходами з кованими ажурними перилами на другий поверх у свою кімнату.
-Ілля, де ти її знайшов? Що з нею?
-А як ви гадаєте,Світлано Євгенівно, де вона могла бути?-Ілля суворо поглянув на жінку.
-Невже знову вешталася із тим простолюдином?- жінка сплеснула в долоні.-Боже, який сором!
- Так, сором і ганьба... Своєю поведінкою вона ганьбить мене перед всіма...Тож будьте ласкаві,поговоріть зі своєю донькою, і не забувайте, що від цього залежить не лише її майбутнє, але й майбутнє вашого бізнесу і вашого життя...Бо я можу й передумати...
-Будь ласка, вибач Анжеліку...Я обов'язково поговорю з нею...А тебе разом з батьками ми чекаємо  ввечері...
   Ілля поїхав, а Світлана Євгенівна без стуку влетіла в кімнату доньки. Та лежала на ліжку, заплющивши очі і плакала.
-Це вперше і в останнє ти витворяєш подібні речі! Віднині ти не зможеш зробити сама навіть кроку з дому!
-Ви не зможете мене тримати тут вічно!
-Не треба розігрувати мені спектакль! І зніми з себе це лахміття!-невдоволено кинула мати Анжеліці,- і душ прийми, щоб змити з себе запах  злиднів! Ввечері у нас будуть дуже важливі і поважні гості, Ілля з батьками приїдуть тебе сватати. Так що будь добра, приведи себе в належний вигляд!
   Анжеліка розплющила очі і з відчаєм поглянула на матір.
-Тобто ви все-таки хочете видати мене заміж?
-Саме так...
-Без моєї згоди?
-Це ж Ілля, він кохає тебе ще зі школи, його батько - наш партнер по бізнесу.
-Але я не кохаю Іллю! І не хочу за нього заміж!
-Але ж...
-Я не хочу нічого чути! Якщо хочете - виходьте самі за нього заміж!
-Анжеліко, дочко,подумай  про своє майбутнє...Ми з татом хвилюємося за тебе, тому і хочемо, щоб ти пов'язала свою долю з людиною, яка виросла у нас на очах, і в якій ми впевнені, як у самих собі... Ну що тобі зможе дати той голодранець? Нічого!
- Не смій казати так про Матвія! Він навчається і працює! Він розумний і порядний! 
-Може й порядний, але бідний...Ти хочеш все життя купувати продукти на ринку, а одяг в секонд-хенді? Хочеш їздити на трамваї і працювати за копійки з ранку до ночі? Подумай про це! А Ілля кохає тебе! Він заможній, серйозний, такий молодий і вже мільйонер!
-Він нахабний і підступний! А мільйонером став завдяки Едуарду Сергійовичу!
-Дочко, в решті-решт подумай про батька...Він зараз знаходиться у дуже скрутному фінансовому становищі. Ти ж знаєш, що ми знаходимося на грані банкрутства. А шлюб з Іллею врятує наш бізнес, Зиміни нам допоможуть...
-Тобто вони допожуть вам в обмін на мене, так?- Анжеліка підхопилася із ліжка, її довге каштанове волосся розсипалося по плечах. Вона стисла кулачки і гнівно поглянула на матір.- Ілля користується положенням свого батька і поводить себе так, наче він наш власник! Я його ненавиджу! Я не його власність! Я кохаю Матвія! 
-Забудь про того хлопця! Він врятував тобі життя, спасибі йому за це...Але у вас не може бути нічого спільного...Забудь його і  думай  краще про Іллю! Ви створені одне для одного! Ви будете просто шикарною ідеальною, парою! Тож приводь себе до ладу, щоб ввечері мала гарний вигляд перед гостями! І, будь ласка, поводься чемно і пристойно!
   Світлана Євгенівна вийшла із кімнати, зачинивши за собою двері. Анжеліка впала на ліжко і знову розридалася...Вона думала про Матвія, згадувала щасливі миті, проведені разом. Вона не знала чи знову побачить його в своєму житті і чи зможе він коли-небудь пробачити її. Ілля постарався виставити її перед ним не в найкращому вигляді.
-Я був для тебе всього лиш черговою іграшкою,- ці його слова краяли її серце на шматки...
   До самого вечора Анжеліка пролежала в ліжку, їй було зле. Вона весь час думала про Матвія, про своє подальше життя. Розуміючи, що ні батьки, ні Ілля її просто так не відпустять, вона була у відчаї.
  В кімнату заглянула елегантно вдягнена Світлана Євгенівна і, побачивши, що донька досі не зібрана, сердито вигукнула:
-Анжеліко, май совість! Гості вже приїхали, а ти вилежуєшся! Негайно перевдягайся і спускайся у вітальню! І будь чемною, я тебе дуже прошу! Цей вечір дуже важливий для тебе і для всіх нас! Чекаю на тебе через десять хвилин!
   Анжеліка повільно підвелася з ліжка, на автоматі одяглася, розчесала своє довге волосся, зробила легкий макіяж і спустилася в вітальню до гостей. 
   Батько, сидячи на шкіряному коричневому дивані, розмовляв з Едуардом Сергійовичем, мати обговорювала разом з Еллою Романівною, матір'ю Іллі новинки моди цього сезону, а сам Ілля вів дружню бесіду з Антоном,  старшим братом Анжеліки, який був його найкращим другом.
   При появі дівчини, всі присутні замовкли і всю свою увагу звернули на неї.
-Доброго вечора всім,- привіталася Анжеліка.
-Анжеліко, дівчинко моя, ти стаєш гарнішою з кожним днем! Виглядаєш просто шикарно,- широко посміхнувся Едуард Сергійович, захоплено дивлячись на неї.
-Дякую.
-Привіт, люба!- Ілля простягнув їй шикарний букет ніжно-рожевих троянд і поцілував у щічку,- ти просто супер.
   Анжеліка мовчки взяла квіти і, не подякувавши, недбало кинула їх на журнальний столик.
   Ілля нахилившись, прошепотів їй на вушко:
-Вибач, люба, за сьогоднішній інцидент...У мене не було іншого вибору, як силоміць забрати тебе додому...
-Ти божевільний і нахабний,- посміхаючись, щоб ніхто нічого не запідозрив, тихо промовила Анжеліка.
  Мама запросила гостей до столу.  Анжеліка сиділа мовчки, сумно дивлячись в свою тарілку і нічого не їла.
-Як справи, кохана?- поцікавився Ілля.
-Погано, і ти прекрасно знаєш чому,- різко відрубала Анжеліка.
-Ліко, ти знову за своє?- мама сердито поглянула на доньку. 
-Все нормально, не хвилюйтеся... Всі великі історії кохання починаються зі сварок,- посміхнувся Ілля.
- Справді? А я гадала, що цей етап у вас вже минув...- Світлана Євгенівна зробила спробу посміхнутися.
-В кінці шляху нас обов'язково чекає велике кохання,- промовив Ілля, ніжно дивлячись на Анжеліку.- тож я підіймаю цей келих за вічне кохання і за наше майбутнє,- Ілля підняв келих вина і ніжно поглянув на свою наречену,- за тебе, кохана!
   Анжеліці раптом стало зле. У неї запаморочилося в голові, потемніло в очах і зашуміло в вухах, все захиталося навколо і закружляло, ніби в калейдоскопі, Вона судорожно вхопилася  руками за  стіл, намагаючись втриматися, а потім зблідла і впала на підлогу, знепритомнівши. 
   Всі злякано схопилися зі своїх місць і кинулися до непритомної дівчини. Поки батьки і гості намагалися привести її до тями, Ілля тремтячими руками дістав телефон і викликав швидку...
    Отямившись, Анжеліка довго не могла зрозуміти що з нею і де вона знаходиться. Кімната, в якій вона лежала, була світлою з ідеально білою стелею, білими стінами, білими фіранками на великих вікнах, білою постільною білизною. В кімнаті пахло хлоркою та ліками. Побачивши, що до її вени на руці під'єднана крапельниця, вона зрозуміла, що це лікарняна палата.
   Поряд з нею була мама. Побачивши, до донька прийшла до тями, вона лагідно погладила її по голові і турботливо запитала:
-Як ти, рідненька? Ти нас так налякала!
-Що зі мною?- прошепотіла Анжеліка.- Я хвора?
   Мама посміхнулася і обняла її:
-Ліко, доцю, я так рада за вас з Іллею! Вітаю вас! Я така щаслива, що незабаром стану бабусею!
- Що?- Анжеліка вражено подивилася на матір.- Що ти кажеш? Якою бабусею? Я вагітна?!!
-Так, люба моя...Ілля такий щасливий... Я зараз його покличу...Тобі доведеться декілька днів полежати у лікарні, заспокоїтися, відпочити, набратися сили. Тепер тобі потрібно думати не тільки про себе, а й про малюка. А незабаром ми зіграємо вам весілля. Поговори з Іллею, а потім я ще зайду до тебе!- мама поцілувала її, розправила її волосся, що розметалося по подушці і випурхнула з палати.
   Не встигла Анжеліка подумати про все, що наговорила їй мати, як до палати швидкими кроками ввійшов Ілля. Він мовчки сів на стілець, який стояв поряд з ліжком, і уважно подивився на неї поглядом, в якому можна було прочитати цілу гамму почуттів, які вирували в його душі.
-Я повідомив всім, що це моя дитина,- нарешті промовив він.-Я досі не можу повірити в те, що ти вагітна від іншого. Хто батько цієї дитини? Той злидень? Скажи чесно!
-Тебе це не стосується... Ми не можемо одружитися з тобою, бо я вагітна від іншого, так що залиш мене в спокої.
   Ілля міцно взяв її руку в свою долоню і тихо, але суворо промовив:
-Послухай мене уважно! Я тебе кохаю до безтями, і мені байдуже, що твоя дитина від іншого. Я прийму її за рідну і виховаю, я стану їй справжнім батьком, і мені байдуже чия кров буде текти в її венах. Це наша з тобою дитина! Почула? Наша дитина! Я всім рідним вже повідомив цю радісну новину, і поки ти тут трішки підлікуєшся, ми підготуємося до весілля, яке зіграємо через тиждень
- Ти серйозно?!!- Анжеліка вражено дививлася на Іллю.
-Так, серйозно.
-Скажи, навіщо тобі я з чужою дитиною? Я ж тебе не кохаю! Відпусти мене, а собі знайди іншу, яка тебе по-справжньому  кохатиме!
-Я кохаю тебе і мені ніхто більше не потрібен. Дитина - не перешкода, дитина - це щастя... Але попереджаю: про те, що батько дитини не я, не повинен знати ніхто! Чуєш, ніхто! Ні батьки, ні подруги, ні друзі! Ні тим паче той тип! Якщо ти хоч комусь скажеш правду, я вб'ю того злидаря! І, повір, я легко можу це зробити і зараз, в будь-який момент мої люди швидко його знайдуть і прикінчать за те, що посмів тебе торкнутися!
-Не треба, я прошу тебе, не чіпай його!- прошепотіла Анжеліка,  злякано дивлячись на Іллю очима, повними жаху.-Я нікому не скажу правду,тільки не чіпай його!
- От і добре,  що ми почули і зрозуміли один одного. Відпочивай, сонечко, бережи себе і нашу дитинку,- Ілля нахилившись,  поцілував Анжеліку і пішов до дверей.
-Ти маньяк і справжнісінький монстр,- вслід йому прошепотіла Анжеліка, витираючи сльози, - я тебе ненавиджу!
-Я теж тебе дуже кохаю, люба! Бережи себе!- відповів Ілля і зачинив за собою двері палати. 
   Анжеліка розридалася, розуміючи, що Ілля нізащо її не відпустить. А ще вона дуже хвилювалася за Матвія. Знаючи характер і можливості Іллі, вона розуміла, що той, дійсно, міг легко вбити коханого. Тому вона вирішила поки-що нікому не казати правду.
   Коли рідні роз'їхалися по домівках, залишивши її саму в палаті, вона все-таки вирішила зателефонувати Матвію, і розповівши йому правду, втекти з лікарні. Але його телефон був поза зоною досяжності. Всі наступні дні вона знову намагалася зв'язатися з коханим, але все було марно.
   Через декілька днів її виписали з лікарні. Вдома йшла підготовка до весілля. Анжеліка була дуже сумна, вона не хотіла виходити заміж за цього нестерпного психа, і дуже хотіла втекти з Матвієм звідси за тридев'ять земель. Але його телефон був досі вимкнений, мабуть він змінив номер.
   Того дня їй потрібно було їхати в салон на примірку весільної сукні. Звісно, що саму її не відпускали, але Анжеліці вдалося вмовити батьків, щоб з нею поїхала її подруга Віка, яка буде почесним свідком, дружкою.
   Іллі ця затія не дуже сподобалася, і він хотів поїхати з нею, але Анжеліка настояла на своєму, нагадавши, що згідно з народними прикметами, жених не повинен бачити наречену в весільній сукні до самого весілля, бо це поганий знак. І Віка все ж таки поїхала з нею. Коли вони вже виїхали з дому, Віці зателефонував Ілля і попередив, щоб вона пильно стежила за Анжелікою.
-Віко, ти відповідаєш за неї головою,- суворо промовив він,- пам'ятай це і уважно пильнуй за нею! Зрозуміла?
-Ілля, не будь таким занудою! Ти бурмочеш, ніби старий дідуган. Якщо ти будеш таким нудним, Анжеліка швидко від тебе втече!- пожартувала, щоб розрядити ситуацію веселунка Вікторія.- У нас дуже важливі справи - примірка наших суконь! Тож прошу нам не заважати, і не хвилюйся, твою наречену я доставлю додому живою і здоровою! Бувай!
   Примірка закінчилася швидко, тому що Анжеліці було наплювати на сукню і на весілля. Вона хотіла зустрітися з Матвієм.
-Вікуся, ти можеш мене на декілька хвилин завезти в одне місце? Мені потрібно зустрітися з однією людиною.
-Звичайно, подружко, заскочимо. Куди тебе підкинути?
   Анжеліка назвала вулицю, на якій жив Матвій. Вона знала його адресу і навіть один раз була у дворі, коли зустрічалася з Матвієм. Тоді, пізно ввечері, коли його рідні вже спали, вони заходили милуватися розарієм, який вирощувала його мама.
   Авто зупинилося перед знайомими воротами. Звичайний будинок у приватному секторі міста. Простий, як і десятки інших таких самих будинків, що були на цій вулиці, але з особливим затишним двориком з бесідкою, шикарними кущами троянд та яскравими килимами петуній на доглянутих клумбах.
-Зачекай мене в авто, добре? Я через декілька хвилин буду,- Анжеліка поглянула на подругу.- Тільки Іллі не кажи, що я сюди приїздила, добре?
-Ну звичайно,- засміялася Віка, - не розповім! Я ж твоя подруга, а не Іллі!
-А хто тут мешкає, якщо не секрет?
-Не секрет, але розповім потім...
   Анжеліка постукала в ворота і крізь ажурний паркан зазирнула у двір, намагаючись побачити там Матвія. Але до воріт поспішала жінка років сорока п'яти, одягнута в простий, але охайний домашній одяг.
-Доброго дня!
-Доброго! Ви щось хотіли?- поцікавилася жінка, пильно розглядаючи Анжеліку.
-Так...Мені потрібен Матвій...Я б хотіла поговорити з ним...Він вдома?
-Матвія вдома немає, він поїхав звідси...
-Поїхав?- розчаровано промовила Анжеліка.- А коли він приїде?
-Ніколи...Він поїхав звідси назавжди...А ти, мабуть, Анжеліка?- поцікавилася жінка.
-Так, Анжеліка.
-Так ось ти яка, багата панночка... Це саме через тебе мій син поїхав звідси! Ти зламала життя всієї нашої сім'і! Йди геть і ніколи не смій приходи сюди! Твоя мати доступно все нам пояснила! Ми не рівня вам! Залиш мого хлопчика в спокої, і ніколи не смій більше ступати навіть до воріт цього дому! Геть!- жінка з ненавистю дивилася на дівчину, яка розгублено стояла перед нею.
-Мама? Вона сюди приходила?
-Так, приїздила і все пояснила...
-Вибачте, я не знала, що вона тут була... Вибачте її. Зачекайте, а куди поїхав Матвій?
- Тебе це не стосується! Йди звідси!
-Але я кохаю його.
-Ти кохаєш іншого, а з Матвієм просто розважалася...Багата дівчинка знайшла  чергову іграшку... Як це підло і низько! Йди геть!- жінка виштовхала Анжеліку на вулицю і зачинила за нею ворота.
-Зачекайте,- витираючи сльози, прошепотіла дівчина,- мені треба з вами поговорити...
-Нам немає про що з тобою говорити! Геть!
   Анжеліка повільно пішла до авто.
-Хто ця жінка?- поцікавилася Віка.
-Це вже не має ніякого значення...Поїхали додому, мені погано...
   З тих пір пройшло п'ять років. Вона вийшла заміж за Іллю, щоб врятувати батьків, які були на грані банкрутства. Більшу частину акцій їхньої компанії викупив Ілля за гроші свого батька, і став її співвласником. Також Зиміни погасили всі борги Литвинів.
   Ілля поводився з сім'єю Анжеліки так, ніби вони були його власністю,  і вона теж. Їй раптом стало так сумно від спогадів про ті щасливі моменти свого життя, які вона провела з Матвієм.
    Його повернення в рідне місто і несподівана зустріч через п'ять років сколихнули в її душі і серці почуття, які вона намагалася зберігати в глибині своєї душі  всі ці роки. Завдяки цим почуттям їй вдалося вижити всі ці п'ять років. А його обійми і поцілунки нагадали їй, що вона досі жива...Жива завдяки тому коханню, такому ніжному, такому чистому і прекрасному.
  Вона змахнула з довгих пухнастих вій сльози і знову поглянула на своє відображення у дзеркалах. В ній ніби жили дві людини - жінка, яку знав Матвій і жінка, яку знав Ілля. І якби цим двом жінкам довелося зустрітися в реальному житті, вони б ніколи не впізнали одна одну.
   Саме в цей момент до ванної кімнати влетів одягнений в яскраву піжаму п'ятирічний Женя і міцно обійняв маленькими рученятами її за шию:
-Доброго ранку, матусю! 
-Доброго ранку, моє маленьке сонечко! Мій принц!- Анжеліка підхопила сина на руки і поцілувала його в щічку. Хлопчик був  схожим на свого батька, і це дуже бентежило Анжеліку, відколи Матвій з'явився  в її житті знову.
   Анжеліка погралася з сином, а потім, віддавши його в турботливі руки няні, зайшла в свою спальню і почала одягатися. Сьогодні вона вирішила завітати в компанію, якою керували Ілля та її батько, щоб обговорити з ними видання її нової книги.
   Вдягнувши вишукану білизну від Кевіна Кляйна і темно-синю сукню класичного крою, вона розчесала своє довге волосся, нанесла улюблені парфуми і взула елегантні туфлі на тоненьких підборах. Підібравши сумочку в тон сукні, вона взяла в руки телефон і, відкривши Вайбер, завмерла. 
   Там було повідомлення від Матвія- картинка з побажаннями доброго ранку і підписом:
- У твоїх очах я побачив всесвіт...Доброго ранку, кохана. Люблю. Цілую. Ніжно обіймаю.
-Доброго ранку...-полетіло від неї послання у відповідь. Про своє кохання вона не наважувалася говорити.
   Їі серце шалено калатато від щастя і хвилювання. Вона швидко вимкнула телефон, вкинула його в сумочку і швидкими кроками вийшла із свого маєтку, поцілувавши на прощання дитину.