Глава 4. Справжня жага душі

Пан Іван прокинувся в своєму новому будинку. Перш за все він підвівся зробити каву, але збагнув, що тут зовсім не має відчуття голоду або спраги. Та і годувати своє тіло не потрібно, бо і тіло відсутнє. Ні, тіло є, його можна розгледіти, але це зовсім інакше тіло. Астральне тіло. Пересуватися в ньому легше і зручніше. Небесні ліхтарики все це випромінювали світло по всьому тілу і наче живили його. Іван згадав, що досі не оглянув свій будинок зсередини і поквапився це зробили зараз. Внутрішні перегородки, як пояснив йому Сінкін, що означали відмежування, були зовсім відсутні. Оселя нагадувала студійне планування і мала по колу безліч картин, які кортіло детально розглянути. Іван очікував побачити Рембрандта чи Пікассо, які, на його думку цінувалися всюди. Але, на його здивування, в цьому місці предметами шани були не твори митців, а незначні події з його життя, яким він навіть не надавав значення.

Перша картина нагадала дитинство. У дворі жив хлопець на ім'я Гриць. Він бешкетував завжди і на нього сварилися всі сусіди. Одного разу мама дала Іванові з собою сливки, дуже смачні великі сливки. Мама їздила їх купувати на базар, бо Іван їх дуже любив. Грицю також сподобалися Іванові сливки і він силою відібрав у малого Івана всі сливки. Іван дуже образився, але нічого заподіяти не зміг. Наступного дня Гриця покусав злий пес на очах Івана. Гриць плакав. Йому було боляче. Іванові так жалко стало Гриця, що він підійшов до того та віддав усі смачні сливки, які мати дала йому з собою сьогодні. Це була щира дитяча любов до ближнього.

На іншій картині був зображений епізод з підліткових років. Кожного разу дорогою додому Іванко бачив під парканом сліпого жебрака. Він сидів на одному й тому ж самому місці весь час. Одного разу підлітки вирушили пошуткувати над немічним та й підрізали в нього сумку с грошима. Всі гроші покотилися всюди навколо, а сліпий кумедно збирав їх, оповзаючи багнюкою. Це здалося смішним усім, крім Івана. Він зупинив свавілля. Сів поруч і почав збирати гроші. Жебрак дякував і намагався намацати руку Іванка, щоб подякувати. Іван відчув в тому дотику стільки тепла, відчаю, але не скорену людську волю. Незважаючи на вади цей старий залишався людиною, але зовсім самотньою. Це вразило Івана у самісіньке серце. Він позбирав дрібні гроші, а зверху виклав усі свої кишенькові збереження. З того часу він постійно навідувався до сліпого і годував того обідами, допоки того не стало. Він десь подівся. Можливо помер.

Усі ці картини - це були хвилини людяності та щирої безумовної любові, яка йшла від самого серця. У цьому місці це були коштовні прикраси, які викарбували назавжди безцінність людської душі.

Іван обходив будинок, розглядаючи картини і довгий час перебував під враженням від того, що тут цінуються та мають вагу не матеріальні речі, якими люди за життя намагаються заповнити свої оселі, а краса людських сердечних вчинків.

- Місія створення людини - це любити, - почувся в голові Івана голос Сінкіна.

Іван визирнув через вікно на двір і побачив Сінкіна. Пан Іван вийшов до того на ганок.

- Маю показати вам дещо важливе, - сказав Сінкін і вони пішли разом вздовж морського берега.

Пан Іван вже дивився на воду інакше, згадуючи про її властивості все записувати і пам'ятати. І думав про те, що можливо вона тут саме тому, що є носієм знань про його життя, а також всіх семи родів та всіх попередник. Вони як раз минали сім кам'яних бовванів, крокуючи піском. Іван пам'ятав, що Сінкін добре чує та  розуміє його думки, тому навіть не дивився в його бік за для схвального кивка головою. Оминаючи узбережжя вони вийшли до оазису з величезними хащами, які стояли щільними рядами і перешкоджали руху. Пройшовши попід гіллям чи то пальм чи то плакучих верб, Іван з Сінкіним опинилися на величезному плато, яке мало вигляд дзеркала, яке виблискувало небесними фарбами. Але здивувало Івана не плато, а величезний Ангел завдовжки метрів шість з могутнім мечем у правиці. Він був помітно напружений та зосереджений на центрі плато. Він ніс варту та був готовий до бою будь якої миті. Здалося, що він навіть не помітив наближення гостей. І стало зрозуміло, що він не очікує небезпеки з цього боку Піднебесся. Натомість все, що з'явиться з отвору, з-під полу, він буд готовий жорстоко зустріти і дати відсіч.

- Це твердь Небесна, яка є межею між Землею з усіма її сферами, що сягають заввишки 70 кілометрів та Піднебессям, - повідомив Сінкін.

- Чому в ній діра? - здивовано запитав Іван.

- На початку віків люди змовились побудувати величезну вежу до Небес, щоб по ній дістатися до Творця та знову отримати доступ по потаємних знань, які були втрачені після вигнання з Едемського саду перших людей.

- Ви говорите про Вавилонську вежу?

- Так. Вана була заввишки 80 км. Пробила своєю верхівкою Твердь Неба і опинилась тут в Піднебессі. Люди з непоборними намірами мали за мету вийти за Піднебесся і добудувати її до Неба крізь один з отворів небесних і опинитись посеред Престолу Мудрості.

Іван разом з Сінкіним підійшли ближче до отвору в Піднебессі. Звідти все чутнішими ставали дивні і в одно часі якісь моторошні звуки, схожі на плач та скрегіт зубів. Звуки були настільки неприємними та низькими, що волоси ставали дибки.  

- Що це таке? Чому так моторошно? – перелякано спитав Іван.

- Це нечисті духи та злі сили. Вони намагаються сюди проникнути, щоб загарбати людські душі у полон.

- Тобто я тут не в безпеці?