Глава 3. Місток через урвище

Микола опинився у полі. Трава була високою, до поясу, і заважала швидко рухатися. Вдалині, біля містка самотньо стояв гіллястий дуб з великим потужним стовбуром і пишною кроною. З дерева доносився спів птахів. Був прекрасний сонячний день.

Микола бачив себе восьмирічним хлопчиком, який гуляє полем. Його увагу привернув метелик, який кумедно змахував крильцями та перелітав з квітки на квітку. Коричнева окантовка з червоними візерунками, схожими на великі очі на крилах метелика, не могли не привернути увагу хлопчика. Йому захотілося його торкнутися, але він, змахнувши крилами, перелетів на іншу квітку. Хлопчик затамувавши подих, щоб не злякати метелика, почекав, поки він сяде на квітку, а потім помчав що було сил по високій траві, щоб зловити прекрасне створіння.

Він уже уявляв, як покаже метелика матусі і вони разом стануть розглядати візерунки на крилах. Як раптом малюк перечепився за щось дуже тверде і впав до долу. Це був кругляк, який з незрозумілих причин опинився в траві. Каменя зовсім не було видно. Трава надійно його сховала. Це викликало у Миколи відчуття несправедливості. Микола схопився двома руками за ногу, яку боляче забив, і почав дути на рану. Біль потроху вщух, і лише трохи давав про себе знати, коли хлопчина ступав на цю ногу. Почуття несправедливості і навіть якоїсь образи на камінь, потроху витіснив жвавий інтерес до метелика, який замахав крилами зовсім поряд з обличчям…

Панорамна картина змінилася. Микола знову знаходився у тому ж полі, в тому ж місці, тільки тепер йому було вже дванадцять років. Увагу хлопчини привернув великих розмірів коник, який з кумедним клацанням стрибав з травинки на травинку. Хлопчина присів якнайнижче, щоб розгледіти коника, і тихо дихав, щоб не злякати його. Масивні задні лапки коника, які були набагато більше передніх, походили на два крани, які підіймали тільце комахи над травою. Особливий інтерес у Миколи викликала своєрідна жилеточка, яка вкривала шию і кріпилася на передніх лапках коника. Хлопчині стало так цікаво, що він захотів доторкнутися до вбрання коника. Він повільно простягнув палець, але в цей момент той заворушив великими очима, поводив вусиками і стрибнув на кілька метрів. Підліткові захотілося, у що б то не стало, наздогнати коника.

Він кинувся бігти за коником, який майстерно долав великі відстані одним стрибком. Микола намагався дивитися під ноги та повз траву, щоб не втратити комаху. Але почав втрачати з поля зору коника і побіг швидше. Якраз в цей момент він перечепився за щось дуже тверде, і сильно забив коліно. Це був кругляк.

Підліток пролетів з півметра і покотився травою. Біль був нестерпним. Він закричав від болю і почав голосно плакати. Деякий час корчився від болю, лежачи в траві і боячись подивитися на рану. Хлопець плакав і тримався руками за ногу. У ці хвилини для пораненого хлопчика перестали існувати і поле, і дерево, і висока трава, і навіть коник. Була тільки рана! Всі думки були про неї! Хотілося, щоб біль вщух негайно та назавжди! Нарешті, він сів і подивився на ногу: йшла кров, але перелому не було за відчуттям. Величезним садном сочилася кров, яка вже натекла у взуття. Акуратно промокаючи своєю футболкою рану, хлопець покликав на допомогу, але ніхто не відгукнувся. Він крикнув ще раз, але ніхто не прийшов. Тоді Микола вирішив підвестися і йти до мосту навпростець.

Коли підліток підвівся, сонечко світило йому прямо в очі, немов намагаючись втішити і висушити сльози. У ці хвилини його не цікавило нічого, крім власної рани і болю. Він сердився на коника, за яким погнався. Потім сердився на невідомого чоловіка, який перетягнув сюди камінь. Глибоко в душі пробивалося назовні сильне почуття несправедливості і жалю до самого себе. Зараз так хотілося, щоб мама його обійняла і заспокоїла, але її не було поруч. Микола заплакав від безпорадності.

Кульгаючи, Микола повільно прямував до містка. Там за містком був його будинок, куди хотілося якомога швидше дістатися. Поле високої трави не закінчувалось, тому хлопець йшов дуже повільно, і вже не тільки від болю. Він ретельно вдивлявся в траву на кожному кроці. Страх знову наштовхнутися на камінь гальмував його ходу. Хлопчик намагався нахиляти здоровою ногою траву, щоб розчистити дорогу і захистити хвору ногу від ще більшого пошкодження. При цьому він спирався на хвору ногу, що завдавало йому страшного білю, від чого він накульгував, і знову плакав...

Панорамна картина знову змінилася. Тепер Микола бачив себе юнаком у віці вісімнадцяти років. Сюжетна лінія розвивалася далі. Трава закінчилася, і місток був майже поруч. Вся увага юнака була прикута до довгоочікуваного і рятівного мосту, який повинен був перевести юнака з місця болю в безпечне місце. На душі стало радісніше. Микола пішов хутчіш, не дивлячись, під ноги. У цей самий момент він знову перечепився за камінь і впав. Сльози безпорадності струмком побігли з очей. Глибокий і протяжний стогін вирвався з грудей. Він лежав на траві і ридав у весь голос. Почуття злості межувалось з моторошною образою. Агресія змінювалася відчуттям безпорадності. Він просто лежав у траві і стогнав від болю. Злість підкочувала до горла і заважала дихати.

Йому хотілося покарати цей камінь, вдаривши його ногою, і м'язи вже рефлекторно сіпнулися, але за мить, він зрозумів, наскільки дурна була ця ідея, і відсмикнув ногу назад. Думка про безкарність каменю розлютила його ще більше, і він застогнав від нестерпного болю. Рана виявилася глибока, і тепер одним подорожником справа не скінчиться. Хотілося лежати і не вставати. Сльози не переставали литися безконтрольно. Плакала душа молодої людини.

Насильство, заподіяне юнакові бездушним каменем, здавалося в його очах злочином проти всього покоління таких самих молодих людей, як і він, які безтурботно прогулювалися, радіючи життю і чудесному світу навколо. Вони всі були закохані в життя, прагнули пізнати прекрасний, навколишній світ. Але тепер все навколо стало неважливим! Існувала лише рана! Більше не хотілося нічого розуміти, не хотілося ні з ким спілкуватися і нікуди йти. Стільки зла і болю завдавав молодій людині цей несправедливий світ! Перш відкрита, допитлива душа, зазнавши біль, на все життя могла притупити бажання довіряти навколишньому світові. Микола лежав і плакав. Йому так хотілося, щоб хтось рідний і близький з'явився поруч, але ніхто не йшов йому на допомогу. Відчуття самотності і непотрібності все глибше опускалося в його серці. Йому так хотілося, щоб його почула мама, і стогін вирвався мимоволі. Але мама не приходила!