Глава 2. Дитяча кімната

Вони підійшли до будинку і увійшли всередину.

- А тут нічого не змінилося. Все залишилося, як і було при нас, - почав розмову Микола, зайшовши в будинок і озирнувшись.

- Я чекав вашого повернення і тому нічого не переставляв. А на другому поверсі взагалі нічого не чіпав. У твоїй кімнаті все, як ти залишив, - відповів батько, знімаючи верхній одяг.

Микола пожвавився, його очі загорілися. Обличчя виражало щирий інтерес, брови піднялися, зіниці розширилися.

- Піду гляну, - сказав з помітним пожвавленням в голосі Микола.

Син піднявся на другий поверх, поскрипуючи кожною дощечкою на старій сходах, а батько пішов на кухню готувати каву.

Піднявшись Микола одразу опинився біля дверей, які вели в його дитячу кімнату. Кімната була поруч зі сходами. У дитинстві це його сильно тішило. Коли вони грали з молодшим братом навипередки, бігаючи будинком, він завжди першим встигав добігти до своїх дверей і заховатися за ними, замикаючись зсередини…

Двері були не замкнені, і молодий чоловік, зробивши один крок, увійшов в своє дитинство.

Коли пан Іван сказав, що нічого не чіпав, Микола поставився до цього скептично, але увійшовши в середину, він побачив, що батько насправді залишив всі речі та іграшки на тих самих місцях, куди їх поставив Микола в останній раз. Він добре пам'ятав розташування всіх речей у своїй кімнаті до найдрібніших подробиць. Під час від'їзду, маленький хлопчик залишив на ліжку свого дитячого найкращого друга - левеня Клопа, з яким проводив багато часу разом, і не встиг попрощатися. Мама не сказала, що вони їдуть назавжди, і хлопчик мріяв, що коли-небудь він зможе повернутися і покласти іграшку на своє місце до її товаришів. Левеня так і лежало на тому ж місці і в тій самій позі, як це запам'яталося хлопчикові. Складалося враження, що за двадцять років сюди ніхто жодного разу не заходив, і тепер господар кімнати повернувся, щоб поскладати іграшки.

Микола схилився над ліжком і взяв свою улюблену дитячу іграшку, пильно подивився на плюшевого левеня, розчулено посміхнувся і поставив його на полицю з іншими «важливими» речами та іграшками.

Після цього він оглянув всю кімнату. На полицях стояли кольорові гумові солдатики, якими маленький Микола найбільше любив грати у футбол. Поле він споруджував з книжок на письмовому столі так, щоб маленький м'ячик не скачуються зі столу, а солдатики розміщувалися всередині периметру. Після цього починалася епічна футбольна битва з голами, травмами, вилученнями, штрафними та переможцями. Матчі проходили між ковбоями та індіанцями. Найчастіше в цих іграх перемагали ті, хто зміг забити більше голів зі штрафного удару через стінку противника. Хлопчик міг зробити удар солдатиком, одночасно б'ючи по м'ячику однією рукою, і намагаючись вгадати напрямок відбити м’яч іншою рукою, що виходило дуже здорово. Траєкторія польоту м'яча завжди була різна, і голи виходили просто дивовижні. Дитині часто-густо хотілося зняти свої футбольні першості на відеокамеру і переглядати голи в сповільненому повторі, настільки це було захоплююче і красиво. Солдатики стояли на полицях і ніби вітали свого господаря, запрошуючи знову пограти і пережити дитячі емоції.

Поруч знаходився автопарк з двадцяти однієї машинки. Микола про всяк випадок їх перерахував. Так він робив кожен раз після гри, щоб переконатись, чи не заїхала якась часом під ліжко. Всі були на своїх місцях. Яке задоволення було з ними грати! Він створював смугу перешкод з книг, нагромаджених одна на іншу, і по черзі запускав кожну «модельку» на саморобну трасу, а результати заїзду записував на аркуші паперу. Перемагав той автомобіль, який зміг заїхати далі за усіх. Це було ралі!

Окреме місце займали книги, їх було дуже багато, і всі вони стояли на полицях відповідно тематиці. Практично всі були прочитані декілька разів, але не були пошарпані і залишалися як новенькі. Хлопчик завжди читав акуратно, перегортав аркуші дбайливо, не заминаючи сторінок, щоб книга якомога довше залишалася новою. Він дуже любив занурюватися в світ казок, пригод: бродити саваною разом з левовим сімейством, скакати на конях з ковбоями або шукати на тридцять сьомої паралелі батька дітей капітана Гранта. Найвидатніше місця в дитячій бібліотеці займали книжки Жюля Верна і Олександра Дюма - це були його найулюбленіші автори.

Серед книг окремо стояла коробочка з вкладишами від жувальних гумок. Всі діти - маленькі колекціонери. Хтось збирав листівки, хтось марки, хтось колекціонував модельні автомобілі, Микола збирав вкладиші із зображеннями автівок. У нього було кілька повних колекцій і тих, де не вистачало буквально декілька штук до комплекту. Всі в школі йому заздрили. Коли траплялися однакові вкладиші, хлопчик приносив їх у клас і обмінював на відсутні або грав на підвіконні з однокласниками, перебиваючи рукою вкладиші. Переможець забирав все. І в цій азартній грі Миколі також щастило. Він дуже пишався своєю колекцією. Микола підійшов і зняв коробку з полиці. Тримаючи коробку в руках, він присів на ліжко, розклав вкладиші по колекціях, і довго розглядав свої дитячі скарби.

Ця кімната на другому поверсі біля сходів була входом в таємний світ дитячої душі. Закриваючи двері зсередини, хлопчик поринав у світ дитячих фантазій і мрій, у світ непідробного щастя. Здавалося, це щастя так і залишилося в цьому місці, чекаючи на свого власника. Час тут зупинився!

На дні коробки були заховані два зошити. Це були перші вірші і щоденник, в якому Микола нотував важливі події. Зламане крильце горобця - безмежна трагедія. Хлопчик відчував біль і співчував усім. Він був романтиком і мрійником, а життя представлялося йому захоплюючою пригодою. Одного разу йому наснився сон, скоріше панорамне бачення свого майбутнього, свого життя. Відчуття від пережитого у сні були настільки сильними та емоційно забарвленими, що здалися Миколі важливими, тому він все детально занотував. Це була його таємниця! Тоді він ще не здогадувався, що сон був вищим.