Глава 2. Цікавий співрозмовник

Біля вікна в клітці вже спав папуга. Ввімкнене світло пробудив його. Він стрепенувся, розправив крила, зробив пару кроків по жердині і знову сонно стиснувся.

- Привіт, Сінкін. Як ся маєш? - звернувся пан Іван до папуги, - Скучив за мною?

Папуга всім своїм виглядом дав зрозуміти, що він не збирається розмовляти, і перебрався в свій будиночок в клітці.

- Скажи, Сінкін, чому, з роками, людей більше турбує, як вони виглядають, що про них говорять, чого вони досягли, але перестає зачаровувати світ навколо, наче все пізнано і не залишилося нічого захоплюючого?.. Мовчиш, птаха! Не хочеш сунутися в світ людей? Ну, і правильно робиш! Залишайся самим собою і будеш щасливим!

Кавоварка остаточно пробудила папугу і він, потягуючись, виліз на жердинку.

- Вирішив побалакати?

- І-і-і-істина - простягнув папуга, хитаючись на жердині.

- Істина. - повторив пан Іван, не відволікаючись від приготування кави. - Істина, - знову промовив господар будинку, задумливо дивлячись на філіжанку кави і, розмішуючи цукор ложечкою.

Взявши філіжанку, Іван підійшов до столу посеред кухні, відсунув стілець і сів. Запах кави заповнив всю кухню. Пан Іван заплющив очі і глибоко вдихнув, намагаючись увібрати в себе весь аромат кави, з посмішкою насолоджуючись цим моментом.

- Істина в тому, що з віком люди більше покладаються на розум, ніж на відчуття, – Пан Іван вимовляв кожне слово повільно, намагаючись вкласти в нього весь сенс, і задумливо дивлячись на філіжанку.

«Життя змушує нас дорослішати» - подумав він про себе.

- Ось скажи, птаха, ти розумієш, для чого ти створена і живеш?

- І-і-і-істина - простягнув папуга.

- Ти створений, щоб радувати око: захоплюватися красою Божого творіння. Для того, щоб навчитися розмовляти і прикрашати буденну самотність. Щоб літати, насолоджуючись потоком повітря і променями сонця. Може ти ще, звісно, для чогось створений, - Іван посміхнувся, - І поки ти займаєшся тим, заради чого створений, все необхідне для твого життя знаходить тебе.

Під час монологу пан Іван допив каву і, глянувши на папугу, продовжив:

- Коли я був маленьким, я мріяв стати мандрівником. Неділя була моїм улюбленим днем на тижні. Тато брав мене з мамою в машину, і ми їхали, світ за очі. Зупинялися, щоб поїсти деінде або скупатися в річці, бродили лісом, їздили на атракціони. Всі діти у дворі мені заздрили і хотіли хоча б раз опинитися на моєму місці. Але, коли мені виповнилося вісім, трапилася біда. Наша сім'я померла! Я повернувся зі школи і застав батьків під час сварки. Вони кричали, штовхали одне одного. Я пам'ятаю, як сильно злякався. Я схопив кошеня і поліз разом з ним на яблуню до «оглядової вежі». Тільки там я почувався в безпеці. На цей раз кошеня зовсім не пручалося, і навіть, тулилося до мене. Мабуть, теж відчувало небезпеку. Ми залізли на яблуню і довго сиділи там, поглядаючи на будинок, з якого продовжував лунати галас.

Згодом тато вийшов з дому. Він був дуже сердитий. Пройшов повз яблуню, не піднявши голови. Сів у машину і поїхав. Більше я ніколи його не бачив! Так скінчилася моя недільна любов до подорожей. Мама була не в змозі утримувати будинок, і ми переїхали в маленьку однокімнатну квартиру. В одну мить весь світ перевернувся догори ногами! Я не міг зрозуміти, чому тато мене покинув, і спочатку думав, що це вимушена поїздка кудись дуже далеко. Тому продовжував чекати щонеділі, виглядаючи у вікно нашу машину. Потім я почав задавати собі питання, що я зробив не так: може я багато гуляв з кошеням і був не уважним до батьківських прохань; може він на мене розсердився, що я часто рвав одяг, коли лазив на яблуню і стрибав з неї; може я часто-густо просив купити мені морозиво, а у тата не було грошей... Я чекав і чекав, але тато так і не приїхав. Тоді я почав себе картати за те, що мама з татом розлучилися, і дуже хотів все виправити».

Іван допив каву. Підійшов до клітки, простягнув палець крізь ґрати і погладив папугу.

- Пробач, що розбудив тебе, друже, - сказав пан Іван і знову сів за стіл біля порожньої філіжанки.

- На новій квартирі нас не поважали. Літні люди біля під'їзду поглядаючи слідом перешіптувались, коли ми з мамою поверталися додому. Часом вдома не було навіть хліба, і мама просила мене збирати пляшки від пива і горілки. Я пам'ятаю, як стояв біля п'яних, брудних чоловіків, які матюкалися і чекав, коли вони викинуть пляшку. Єдине, що було мені втіхою - мої спогади. Моя сторожова вежа на яблуні, трактор в полі, неслухняне кошеня і багато сонця.

Пан Іван подивився на папугу. Сінкін все слухав, продовжуючи хитатися на жердині. Іван встав, протер за собою стіл, як він робив це у себе в кав’ярні, прибираючи за відвідувачами, кинув папузі останню фразу і пішов з кухні:

- Набагато складніше знайти себе і реалізуватись після того, як обставини відіб'ють останнє бажання чогось досягати… Хочеться помститися усім...