Частина 2. Одна ніч вдома Глава 1. Передпокій завдовжки в життя

Не знімаючи верхній одяг і взуття, пан Іван пройшов в передпокій і сів в величезне шкіряне крісло з високими підлокітниками. Турецькі вовняні килими ручної роботи вже звикли до важких черевиків господаря. Просунувшись углиб м'якого крісла, господар будинку залишився сидіти з закритими очима. Опершись руками на підлокітники і витягнувши ноги в черевиках на килимі, Іван занурився в свої роздуми. Це був важкий день! Втома валила з ніг! Але якесь відчуття радості за прожитий з користю день занурював все тіло в надзвичайно тепло. Енергія від цього тепла пронизувала всі клітини, і так хотілося втримати цей потік довше і переживати це почуття знов і знов.

Нарешті пан Іван відкрив очі. Темрява в кімнаті перестала бути щільною і насиченою, погляд господаря будинку ковзнув по інтер'єру і зупинився на протилежній стіні. Тут знаходилася величезна на всю стіну шафа з відкритими поличками без навісних дверей і стулок. Хоча, назвати шафою цю споруду було складно. Швидше, це були асиметрично прибиті полиці, які поступово заповнили всю стіну передпокою.

Пан Іван простягнув руку і увімкнув бра. Світло побігло передпокоєм, торкаючисm всіх предметів і висвітлюючи їх обриси. Господар на мить примружився, але продовжував дивитися на шафу. Тут було все його життя!

Люди, які відвідали кав’ярню сьогодні, пані Танко зі своїм батьком; пан Самосько - всі вони наштовхнули на роздуми, яким неможливо було чинити опір.

Пан Іван пильно дивився на стару світлину в дерев'яній рамці, зроблену ще на чорно-білу плівку. Це була дитяча фотокартка пана Івана, одна з перших в його житті, напевно найстаріша в цьому будинку. Маленький хлопчина босоніж в коротких штанцях і зовсім брудній сорочці тримав на руках кошеня, яке ймовірно і забруднило його. Дитячий захват і щаслива посмішка зі світлини перенесли літню людину в далеке дитинство і знову занурило в ті щасливі хвилини дитячої безтурботності, наївності і радості від життя, від кожної дрібниці і події. «Як скоро ми хочемо подорослішати в дитинстві, і як сильно хочеться повернутися в дитинство і знову стати дитиною в дорослому віці» - подумав пан Іван, намагаючись згадати всі деталі того моменту часу...

Тоді все було цікавим, потрібним, навіть викинута на смітник кимось гайка, набувала цінність скарбу, який зберігався під подушкою. Хотілося встати якомога раніше, щоб нічого не пропустити і всюди встигнути. А сусідський півень, який вранці будив, був дозорним, який попереджав, що наближається небезпека. Хотілося першим встигнути на озеро, щоб подивитися, як плотва хлюпається на поверхні води, ще не пішовши на дно, ховаючись від спекотного сонця. Стара ж яблуні біля будинку була оглядовою вежею, з якої добре проглядалося поле, на якому працював трактор, схожий на ворожий танк. І як тільки трактор наближався, потрібно було терміново рятувати кошеня, яке могло загинути від ворожих снарядів. А кошеня, як на зло, пручався порятунку і намагався втекти, як тільки бачив свого рятівника. Доводилося його ловити, забруднивши одяг і міцно тримати руками. День завжди проходив насичено і чомусь швидко закінчувався. І завжди було важко зрозуміти маму, яка постійно сварилася, вимагала переодягнутися, змушувала одягати взуття, в якому так важко лазити на оглядову вежу на яблуні, і відволікала від «місії порятунку».

- Навіщо ти знову тягаєш це кошеня? Я втомилася прати твої речі і лікувати подряпини! - чувся гучний розкотистий голос мами.

Доводилося щось вигадувати і викручуватися. Але це було так весело! Здавалося, весь світ чекає на мою участь і присутність у всьому. Важливо було самому переконатися, що спритний тарган не зможе втекти, коли йому відірвати ноги, а муха буде кумедно крутитися на одному місці наче дзиґа, якщо їй відірвати одне крило. А, якщо зловити колорадських жуків і заховати їх в зігнуту залізну пляшкову пробку, то вони будуть смішно ворушити лапками з маленького отвору, наче веслами в човнику. Вірилося, що якщо тільки захотіти, можна так високо стрибнути, що годен перестрибнути будинок, тому стрибати з яблуні було вже не страшно. «І чому тільки мама так сильно втомлювалася від мене?»...

Пан Іван продовжував сидіти в кріслі і по-дитячому посміхатися, розчулено вдивляючись на світлину. Він наче знову побував в дитинстві, знову відчув себе чотирирічним: ті ж емоції, ті ж почуття, та ж пристрасть до життя. Незрозумілим залишалося тільки одне. Якщо все це так яскраво і жваво в душі, чому, повертаючись в реальність, не вистачає сил і впевненості в собі на божевільні вчинки з дитячою вірою? Куди зникає безпосередність і радість від дрібниць життя, таких як сонячні промені, теплий вітерець, завжди нове і неповторне небо, шелест трави, спів птахів? Чому все це перестає бути інтригуючи захоплюючим? Адже світ навколо щоб тішитися, насолоджуватися і отримувати задоволення від життя!

- Так, це правда! Життя складається з дрібниць, але ж хіба життя - це дрібниця? - вголос сказав пан Іван, підводячись з крісла.

- Потрібно випити кави.

Пан Іван зняв верхній одяг, взуття і покрокував на кухню.