Коли все стає звичкою

Аліна

Ми не домовлялися проводити час разом.

Просто якось так виходило.

Я приходила до нього в офіс — іноді з паперами, іноді без приводу. Сідала навпроти, гортала телефон, чекала, поки він закінчить розмову. Максим не питав, навіщо я прийшла. Не виганяв. Просто кивав — мовляв, заходь.

Мені подобалося це мовчання.

Воно не тиснуло.

Одного разу я принесла йому каву. Не тому, що хотіла сподобатись. Просто бачила — він п’є одну й ту саму вже третю годину.

— Гірка, — сказав він, зробивши ковток.

— Ти ж завжди таку береш.

— Так. Але сьогодні чомусь помітив.

Я знизала плечима.

Ми обидва зробили вигляд, що це нічого не значить.

Ми сіли поруч. Мовчання не тиснуло. Я крутила в руках ложку, він попивав каву, а місто під вікном мерехтіло. Через кілька хвилин він спитав:

— Тобі подобається місто з висоти?

Я кивнула, дивлячись на тисячі вогнів.

— Тут все здається меншим, — сказала я тихо.

— І ти стаєш більш… спостережливою, — відповів він, не дивлячись на мене. — Це добре.

Я усміхнулася, хоча насправді й не зовсім розуміла, чому ці прості слова так глибоко торкнулися мене.

Протягом наступних днів ми часто сиділи разом у такому мовчазному ритмі. Я приносила йому чай, він дозволяв мені залишитися поряд. Ми іноді проговорювали дрібниці: новини, книги, кав’ярні, які відкрилися у місті. Нічого важливого. Але для мене це було щось. Це були години без страху, без тиску, без небезпеки, і я це цінувала більше, ніж можу пояснити.

Максим

Я помічав, як вона змінюється поруч. Мене заспокоювала її присутність, але я тримав це при собі. Я бачив, як її очі розслабляються, як пальці злегка грають на столі, коли вона мовчить. Це було нове — і водночас непередбачуване.

Я не робив кроків, що могли б її налякати. Я не торкався без потреби. Просто дозволяв їй бути тут. І щось у цьому ритмі, у цих маленьких днях, давало мені більше спокою, ніж будь-які угоди чи контроль над містом.