Дні тиші

Аліна

Перші дні у нього були дивними.

Не страшними.

Не розкішними.

А… незвичними.

Я прокидалась рано — звичка, що в’їлася роками. У пентхаусі було надто тихо. Так тихо, що іноді я ловила себе на думці: а якщо він просто зник?

Але щоразу, виходячи з кімнати, я бачила його.

Максим сидів за кухонним островом із чашкою чорної кави, у білій сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком. Він не дивився в телефон. Не говорив. Просто був.

— Доброго ранку, — сказала я одного разу, трохи невпевнено.

— Ранку, — відповів він, навіть не піднімаючи голос.

Між нами не було романтики.

Не було доторків.

Навіть натяків.

Але було відчуття, що я більше не сама.

І це лякало сильніше, ніж той вечір у провулку.

⸻

Наступний день

Він дозволив мені піти самій.

— Якщо щось — телефонуй, — сказав просто, без драматизму.

Я вийшла з будинку і вперше за довгий час не озиралася щохвилини. Місто було тим самим — шумним, байдужим, трохи брудним. Але щось у мені змінилося.

Я знала:

якщо щось трапиться — він прийде.

Це не було коханням.

Це було… відчуттям ґрунту під ногами.

Увечері я прийшла до нього в офіс. Не тому, що він просив. А тому, що… не знала, куди ще йти.

Офіс був величезний. Скло, темне дерево, запах дорогих парфумів і контролю.

Секретарка подивилась на мене уважно, але нічого не сказала. Просто встала і мовчки відчинила двері.

Максим підняв очі від паперів.

— Ти щось забула? — спитав.

— Ні, — чесно відповіла я. — Просто… прийшла.

Він мовчки кивнув.

І я зрозуміла:

він дозволяє мені бути тут.

У своєму світі. Без пояснень.

⸻

Ще день

Ми вечеряли разом. Не як пара. Як люди, які випадково опинилися за одним столом.

— Ти завжди така тиха? — спитав він раптом.

Я знизала плечима.

— Коли не знаю, чого від мене чекають — так.

Він трохи усміхнувся. Ледь-ледь.

— Від тебе нічого не чекають.

Ці слова чомусь застрягли в горлі.

Бо вперше в житті…

від мене справді нічого не вимагали.

⸻

Кілька ночей потому

Я прокинулась від шуму.

Серце шалено билося. Стара паніка підкралася миттєво.

Я вийшла в коридор — босоніж, у сорочці, яку позичила у нього.

Максим стояв біля вікна з телефоном. Його голос був тихий, але холодний.

— Ні. Не зараз. І не з нею.

Він відчув мене ще до того, як я сказала щось.

— Все добре, — промовив, закінчивши дзвінок.

— Це через мене? — вирвалось.

Він подивився прямо. Довго.

— Ні, Аліно. Але тепер… деякі речі я контролюю інакше.

Я не запитала, що він мав на увазі.

І він не пояснив.

Але між нами з’явилось щось нове.

Не любов.

Не пристрасть.

Тонка нитка.

І я відчула:

якщо вона обірветься — мені буде боляче.