Перші випробування

Аліна

Я спізнювалася на зустріч у пентхаусі Максима. Машина застрягла в ранковому заторі, а серце калатало від хвилювання, хоча причина була дріб’язкова. Я боялася, що він подумає, ніби я легковажу.

Коли я нарешті увійшла, Максим стояв біля вікна, дивлячись на місто. Він не повернувся до мене одразу, і я відчула невеликий укол тривоги.

— Вибач, я… затор, — пробурмотіла я.

— Не проблема, — відповів він тихо, не відводячи погляду від вікна. Але я помітила, як його щелепа трохи напружилася.

Ми сіли за стіл. Він відкрив ноутбук, щоб показати мені нові справи, але несподівано розрядився інтернет. Максим стиснув губи, явно незадоволений, і я відчула себе винною.

— Мені шкода, — тихо промовила я, не знаючи, як виправити ситуацію.

Він відсунув ноутбук убік і несподівано усміхнувся.

— Не твоє це, — сказав він. — Просто треба почекати. Давай вип’ємо каву і поговоримо.

Ми почали обговорювати зовсім не робочі речі: що бачили в місті, які книжки читаємо, смішні моменти з життя. І хоча я ще трималася стримано, сміх Максима почав розслабляти мене. Я відчула, що маленькі непорозуміння роблять нас ближчими.

⸻

Максим

Я помітив, як вона напружилася через затор і дрібні проблеми. Більшість людей просто б знехтувала такими дрібницями. Аліна ні. Її реакція була щира, не театральна. І це зачепило мене.

Коли інтернет знову не працював, я міг би розсердитися, але її очі, трохи розгублені, змусили мене посміхнутися. Ця тендітна людина вже була частиною мого світу, і я не хотів псувати їй день.

Ми розмовляли довго. Вона помічала деталі, які інші ігнорують: як світло падає на мої руки, як тінь дерева грає на підлозі, як я смикаю пальцями, коли думаю. Я відчув, що починаю цінувати ці дрібниці.

⸻

Аліна

Пізніше ми вийшли на коротку прогулянку до маленького парку біля пентхаусу. Я ледве помічала людей навколо. Максим спокійно йшов поруч, не торкаючись, але я відчувала його присутність як щит.

— Ти завжди так оберігаєш людей, що тобі важливі? — запитала я тихо.

— Лише тих, кого ціную, — відповів він. Його погляд був спокійний, але я відчула глибину його слів.

Ми сіли на лавку, і він запропонував розповісти мені історію одного старого будинку неподалік. Його голос тихий, спокійний, а історія — жива і цікава. Я слухала і раптом зрозуміла, що ці дрібні моменти роблять його більш близьким, ніж будь-які великі події.