Кава і дрібні радощі

День розпочався спокійно, але в моєму серці ще залишався відгомін вечора в пентхаусі. Я їхала в офіс Максима, тримаючи в голові думку: «Чому він так впливає на мене, навіть коли мовчить?» 

Максим вже сидів у великому кабінеті, коли я прийшла. Його погляд на мене був коротким, але відчутним — теплий, як ранкове сонце, що пробивається через штори. Я відчула дивне хвилювання: це не страх і не тривога — це щось нове, не знайоме раніше.

— Доброго ранку, — тихо промовила я.

— Доброго, — відповів він, і в його голосі була легка усмішка. — Чай або каву?

Ми сіли поруч за столом, і Максим поставив переді мною чашку капучино, яке ще пару хвилин тому він сам приготував. Я дивилася на нього, і навіть простий жест здавався неймовірно особистим.

— Ти завжди так робиш? — спробувала я пожартувати.

— Не завжди, — відповів він, дивлячись на мене. — Але коли мова йде про когось, хто мені важливий, хочу, щоб усе було правильно.

Я відчула, як серце трохи прискорилося. Ці слова були не про романтику, але вони мали вагу. Я відчула себе помітною, а не просто частиною його світу бізнесу і правил.

Ми обговорювали роботу, але постійно відволікалися на дрібниці: старі книги на полицях, запах свіжого чаю, легкі жарти. Максим помічав кожну мою реакцію — як я нахиляюся вперед, коли щось цікаво, як сміюся тихо, як складаю руки на колінах. Його уважність була неймовірною.

Після робочих моментів він запропонував прогулянку. Місто було ще тихим: ранкові перехожі поспішали на роботу, ліхтарі здавалося, тільки почали гаснути від сонця. Ми йшли поруч, не торкаючись, але кожен крок робив нас ближчими. Я помічала деталі: як він спокійно оцінює місто, як невимушено усміхається дітям на тротуарі, як його руки завжди розслаблені, а погляд уважний.

— Мені подобається бути тут, — тихо сказала я.

— І мені, — відповів Максим. — Спокійні моменти бувають рідко, тому варто їх цінувати.

Ми зайшли в маленьку кав’ярню на розі. Вона була стара, з дерев’яними підлогою і полицями, що скрипіли під вагою книг. Я замовила гарячий шоколад, він — еспресо. Ми сиділи біля вікна, спостерігаючи за містом і людьми. Тиша між нами була приємною.

— Мені цікаво, що ти думаєш, коли дивишся на місто, — сказала я, нарешті наважившись заговорити про щось більше, ніж робота.

— Що місто — як шахівниця, — відповів Максим, — і кожен крок має значення. Але іноді можна просто стояти і дивитися, не плануючи нічого.

Ці слова промовлялися тихо, але всередині мене щось зворушилося. Він не натякав на щось особисте, але я відчувала, що він довіряє мені. І поступово, крок за кроком, я почала відчувати, що цей чоловік стає для мене більше, ніж просто охоронець і партнер по бізнесу.

Ми розмовляли годинами: про книги, про людей, про дрібниці, які інші б ігнорували. Я відчувала, як мої почуття ростуть непомітно, повільно, день за днем. Кожен жест, кожен погляд, кожне тихе слово будували невидиму нитку між нами.

Коли ми поверталися до офісу, місто уже загравало новими фарбами: сонце піднімалося, машини гуділи, люди поспішали. Я йшла поруч із Максимом і думала, що цей спокійний ранок змінив щось всередині мене. Поступово я почала усвідомлювати: я прив’язуюся до нього не через страх чи вдячність, а через те, що він стає частиною мого життя.