Під його захистом

Переїзд

Аліна

Я сиділа в чорному авто з затемненими вікнами і намагалася не тремтіти. Місто пропливало повз, але я ніби більше не була його частиною. Все, що я знала раніше — робота, зупинки, лікарня, кухня — залишилося десь далеко, як старий фільм, що ніяк не можна перемотати назад. Тепер був лише він і цей мовчазний водій, що не дивився в дзеркало.

Максим сидів поруч. Його присутність була відчутною навіть без дотику. Я відчувала його так само гостро, якби він тримав мене за зап’ястя, оберігаючи від усього світу. Моє серце калатало шалено, а розум одночасно шепотів: «Ти зробила помилку». І водночас: «Я врятувала маму».

— Куди ми їдемо? — тихо спитала я, ледве вимовивши слова.

— Додому, — відповів він спокійно, і його голос був таким, що не залишав простору для сумнівів.

— до твого?

— Тепер і до твого.

Серце знову ударилося об ребра, і я відчула дивне, невловиме тепло — ні страх, ні радість, а щось змішане, глибоке, що точилося всередині.

—Я не давала свою згоду.

— Вона мені й не потрібна, це задля твоєї ж безпеки. — І чорт візьми, він правий. Я не можу сперечатись з ним.

⸻

Максим

Вона була напружена, як струна. Я бачив це у відбитті скла і розумів: будь-який необережний рух, будь-який різкий звук можуть зламати цю тендітну крихкість. І мені чомусь не хотілося її ламати.

Дивне відчуття.

Ніколи ні про кого так не думав.

Я не привіз її в готель. Не в офіс. Я привіз її в пентхаус — свій світ, який завжди був для мене особистим, майже недосяжним. І тепер вона стояла на порозі цього світу.

⸻

Аліна

Коли двері відчинилися, я втратила дар мови. Світло, простір, скло, місто під ногами — усе було таке велике, таке непомітно прекрасне. Я ледве стримувала подих. Кожен крок Максима лунав у моєму серці як власний ритм.

— Це ж… — прошепотіла я.

— Мій світ, — сказав він спокійно, дивлячись на мене. — І тепер ти в ньому.

Мені захотілося плакати. Від страху, від того, що він може контролювати все, від того, що я відчуваю себе такою маленькою в його величезному світі, і одночасно — від безпеки, яку він дарує.

Я зробила крок уперед. Пентхаус був розкішний, але не холодний. Світло ламп м’яко падало на підлогу і стіни, відбиваючись у великому склі. М’які меблі, низький стіл з кавою, розкидані книги і фрукти на підносі — усе виглядало так, наче це місце створене для життя, а не для формальної сили.

— Ти… завжди живеш так? — запитала я тихо, роздивляючись кімнату.

— Не завжди, — відповів він. — Більшість людей бачать лише офіс і машини. Мій дім — це лише моє. І сьогодні я хочу, щоб він був і твоїм.

Я відчула дивне тепло, яке повільно розлилося по тілу. Поступово страх змінився на цікавість, а цікавість — на захоплення. Максим стояв поруч, не торкаючись мене, але його присутність була відчутною у кожному погляді, у кожному повороті плеча.

Я наважилася сісти на м’який диван, а він тихо сів поруч. Не близько, але й не далеко. Простір між нами був достатнім, щоб дихати, але водночас відчувалося, що ми не одні.

— Мені… цікаво, — прошепотіла я, намагаючись вимовити слова спокійно, — бути тут, з тобою.

— Мені теж, — відповів Максим, і в його очах промайнуло щось невимовне. — Ти особлива, Аліно.

Я відчула, як тепло поширюється всередині. Це був момент тиші, але тиша говорила більше, ніж будь-які слова. Я почала розуміти, що повільно прив’язуюся до нього, що навіть без слів і дотиків він вже займає частину мого світу.

Ми сиділи так довго, спостерігаючи за містом у вікнах, слухаючи легкий шум машин і шелест вітру. І хоч ніч ще не принесла небезпеки, я відчула, що цей вечір став початком чогось нового, тихого, але глибокого.

Аліна

— Де я спатиму? — запитала я.

— У спальні для гостей, — відповів він. — Поки що.

Поки що.

Ці слова зависли між нами.

— Ти не торкатимешся мене? — вирвалося в мене.

Він подивився прямо в очі.

— Я можу отримати будь-яку жінку.

Але тебе я хочу, щоб ти залишилась сама.

Це було страшніше за будь-який дотик.

⸻

Максим