Тіньові вулиці

Місто ввечері мало свою особливу ауру: лампочки ліхтарів відбивалися у калюжах на бруківці, створюючи мерехтливі, нерівні плями світла. Вологе повітря було насичене запахом дощу і сміття, які змішувалися з ароматами кави та смаженого хліба з крамниць, що ще працювали після робочого дня. Я йшла вузькою вулицею, тримаючи сумку так, щоб вона не випадала на очі, намагаючись не звертати уваги на тінь, що рухалася позаду.

Відчуття спостереження не залишало мене. Воно було тонким, непомітним, але надто знайомим. Я знала, що будь-який різкий рух може привернути увагу, а будь-який необережний погляд — змусити когось зробити крок у мою сторону. Я ще не знала, що за хвилину стану свідком того, наскільки небезпечним може бути навіть один необережний крок.

— Аліно…

Голос пролунaв тихо, впевнено, і я миттєво відчула холодок тривоги. Я обернулася і побачила чоловіка, який йшов трохи позаду, його постава була нахабною, а погляд — надто уважним. Він крокував легко, впевнено, немов знав, що його не зупинять.

— Мені здається, ти трохи загубилася, — промовив він, нахилившись так близько, що мені довелося трохи відступити. Його голос був низьким, м’яким, але з натяком на небезпеку.

Я спробувала виглядати спокійною.

— Я самостійна, — твердо сказала я, хоча всередині серце калатало.

— Самостійна, але зовсім одна, — підкреслив чоловік. — Може, дозволиш мені скласти тобі компанію?

Я відчула, як серце калатало, руки стискають сумку.

— Я самостійна, — твердо сказала я, намагаючись приховати страх.

Але замість відповіді чоловік зробив різкий крок уперед і спробував схопити мене за плече. Моє серце різко здригнулося, і я зробила крок назад, намагаючись відсторонитися.

— Відпусти! — закричала я, намагаючись виглядати впевнено, але страх відчувався в голосі.

Максим Литвиненко. Його кроки були тихими, але кожен рух мав силу, яку неможливо було ігнорувати. Чоловік, що нападав, похитнувся на місці, відчувши невидимий тиск. Погляд Максима не потребував слів — він одразу дав зрозуміти: тут не можна порушувати правила.

—Досить.- раптово сказав Максим 

— Що ти тут робиш? — пробурмотів нападник, намагаючись не проявляти страх.

— Я сказав «досить», — промовив Максим, його голос був тихий, але холодний, як лід. Його присутність була непорушною, його сила — невидимою, але відчутною.

Чоловік відступив на крок, потім ще, відчуваючи, що навіть рухати руками він не може вільно. Місто, вулиці, перехожі — все підкорялося його владі, навіть якщо люди не бачили його фізично. Його вплив був повсюдним.

— Добре… зрозумів, — кинув чоловік і відступив, ледве тримаючи себе.

Я видихнула. Руки ще тремтіли, серце калатало шалено. Максим тихо промовив:

— Це не турбота. Це порядок. Тут ти в безпеці, поки я поруч.

Ми рушили далі. Вулиці стали ширшими, машини відступали перед його автомобілем, перехожі відводили погляди. Я почала розуміти, що його влада не обмежується фізичною присутністю — це сила, що підкорює все місто.

Ми зупинилися біля невеликої кав’ярні. Усередині запах шкіри і свіжозмеленої кави, тепле світло ламп і скрип дерев’яних підлог створювали атмосферу безпеки, але я знала, що реальна напруга ще попереду.

Під час зустрічі до мене підійшов той самий чоловік, намагаючись прорватися через присутність охоронців. Його нахабство було очевидним, а погляд хотів оцінити мою реакцію.

— Аліно, — тихо промовив Максим, помітивши це, — не дивись на нього.

Але моє серце не могло заспокоїтися. Чоловік нахилився ближче, і я відчула, що він збирається робити наступний крок. У цей момент Максим рухнув до нього, як тінь. Він не підвищував голосу, не кричав, не робив зайвих рухів — але присутність його руки, погляду і рішучості змусила нападника зробити крок назад.

— Зрозумів? — промовив Максим Литвиненко.

Всі присутні в кімнаті відчули, що це слово — закон. Нападник зрозумів, що нічого не може зробити, і відійшов. Я ледве видихнула.

— Дякую… — сказала я, хоча слова не відчувалися достатніми.

— Не треба, — тихо відповів Максим. — Продовжуй слідувати правилам. Тут ти в безпеці, поки я поруч.

Я зрозуміла, що навіть без романтики я вже непомітно прив’язалася до його сили, його охоронної присутності, до його здатності контролювати місто так, що навіть небезпека не наважується наблизитися.

Ми вийшли на вулицю. Місто виглядало живим: люди поспішали, машини гуділи, але ніхто не наважувався наближатися. Я відчула, що сила Максима Литвиненка поширюється навіть далі, ніж можна побачити. Його вплив охоплює вулиці, будівлі, людей, кожну дрібницю, створюючи невидимий щит безпеки.

В той вечір я зрозуміла одне: навіть без любові і прихильності його присутність — абсолютна гарантія безпеки. І хоча я ще не закохана, я непомітно почала розуміти, що моя залежність від його сили стає все очевиднішою.