Присутність поруч

Вони не бачилися майже два тижні.

Аліна вже звикла до цього ритму: тиша, короткі повідомлення від асистента Максима, точний час і місце. Без пояснень. Без емоцій. Вона не чекала — просто була готова.

Цього разу це був благодійний вечір. Камери, усмішки, дорогі сукні й люди, які вміли приховувати справжні наміри краще, ніж носити маски.

— Ти знаєш правила, — сказав Максим дорогою.

— Я не вперше, — відповіла Аліна.

Він кивнув. Йому подобалося, що вона не потребує інструкцій.

У залі вона відразу відчула на собі погляди. Її оцінювали мовчки — хто вона, звідки, надовго чи ні. Аліна не намагалася грати роль. Вона просто стояла поруч із Максимом, тримаючи спину рівно й погляд спокійний.

— Нова? — хтось прошепотів позаду.

— Тимчасова, — так само тихо відповіли.

Максим почув. Його щелепи ледь помітно напружилися.

Він поклав руку їй на спину — жест був мінімальним, майже непомітним. Не ніжність. Сигнал.

Аліна не відреагувала. Але запам’ятала.

Під час розмови з партнерами Максим говорив жорстко, точно, без емоцій. Аліна мовчала, втручаючись лише тоді, коли до неї зверталися. Вона відповідала коротко, без бажання сподобатися.

— Ви дуже стримана, — сказав один із чоловіків. — Незвично.

— Це економить сили, — відповіла вона.

Максим глянув на неї швидко.

Це була відповідь не для них — для нього.

Після заходу вони вийшли на терасу. Холодне повітря різко освіжило думки.

— Ти могла б бути іншою, — сказав він раптом.

— Якою?

— М’якшою. Більш… зручною.

Аліна подивилась на нього спокійно.

— Але тоді я була б проблемою.

Він мовчав кілька секунд.

— Так.

Вони поїхали в різних машинах.

⸻

Наступна їхня зустріч була несподіваною.

Аліна виходила з лікарні, коли побачила знайоме авто. Вона зупинилася, не знаючи — підійти чи пройти повз.

Максим вийшов сам.

— Я не знав, що ти тут, — сказав він.

Це була правда.

— Тут лікують мою маму, — відповіла вона.

Він кивнув. Жодних запитань.

— Сідай. Я підвезу.

У машині було тихо. Не напружено — просто нейтрально.

— Ти можеш відмовлятися, — сказав він раптом. — Якщо щось не підходить.

Аліна подивилась у вікно.

— Я знаю.

— Але ти не відмовляєшся.

— Поки ні.

Він більше нічого не сказав.

Коли вона вийшла з машини, Максим додав:

— Завтра вечеря. Робоча.

— Я буду.

Вона пішла, не обертаючись.

Максим дивився їй услід довше, ніж зазвичай.

Не тому, що вона була особливою.

Просто… вона не намагалася зайняти більше місця, ніж їй дозволили.

І це чомусь не давало спокою.

⸻

Контракт залишався без підпису.

Вони — без зобов’язань.

І саме тому кожна наступна зустріч

ставала трохи небезпечнішою, ніж попередня.