Контракт без підпису

Максиму не потрібна була жінка.

Йому була потрібна присутність.

Офіційна. Контрольована. Така, що не ставить зайвих запитань і не створює проблем. Світські заходи, переговори, вечері з людьми, яким не можна довіряти, але з якими потрібно усміхатися.

Аліні ж не потрібен був він.

Їй був потрібен вихід.

Гроші на лікування матері не залишали простору для моралі чи сумнівів. Вона не мріяла про роль поруч із таким чоловіком — вона просто погодилась.

— Це не стосунки, — сказав Максим рівно. — Це домовленість.

— Мене це влаштовує, — відповіла Аліна.

Він звернув увагу на її тон. Без прохання. Без страху.

Перший їхній спільний вихід був коротким. Вона приїхала вчасно, одягнена стримано, без зайвої демонстративності. Вона не чіплялася за нього, не шукала погляду. Вона була поруч — і водночас окремо.

Після заходу він сказав:

— Ти добре вписалась.

— Я просто робила те, про що ми домовились.

Це прозвучало не як виправдання, а як факт.

Наступні зустрічі були рідкісними. І кожна — з приводу. Аліна не писала першою. Максим не затримувався довше, ніж потрібно. Вони існували паралельно, перетинаючись лише там, де це було вигідно.

Одного разу він помітив, що вона схудла.

— Ти погано їси, — зауважив він, не дивлячись на неї.

— Я впораюсь.

Він нічого не відповів. Але наступного дня в її квартирі з’явилися продукти.

Без пояснень.

Це не було турботою.

Це було звичкою контролювати.

— Не закохуйся в мене, — сказав він одного разу, швидше автоматично, ніж усвідомлено.

Аліна навіть не одразу зрозуміла, що він звертається до неї.

— Не хвилюйтесь, — спокійно відповіла вона. — Я не плутаю ролі.

І він повірив.

Бо на цьому етапі

між ними не було нічого, окрім угоди.

Але саме з таких угод

і починаються найнебезпечніші історії.