Відвертості

Аліна

 Я повинна була піти.

Просто розвернутися й зробити вигляд, що цієї розмови не було. Але ноги не рухались. Я стояла перед ним, відчуваючи, як серце б’ється десь у горлі, і думала лише про одне: він знає про маму. Він не міг цього знати. Я нікому не говорила. Навіть подругам.

«Ти будеш поруч зі мною».

Ці слова звучали не як запрошення. Як вирок.

— Що це означає? — змусила себе сказати я. — Я… не продаюсь.

Його погляд не змінився. У ньому не було бажання — тільки холодна впевненість.

— Я не купую людей, — відповів він. — Я пропоную шанс. Ти або приймаєш його, або повертаєшся за свої столики і дивишся, як твоя мати повільно помирає.

Мене ніби вдарили. Грубо. Без жалю.

Він жорстокий. Він монстр.

Але я не могла дозволити собі ненавидіти його — мені було занадто страшно.

— Ти не маєш права… — прошепотіла я.

— У моєму світі, — тихо сказав він, — право має той, хто сильніший.

Я дивилася на його руки. Великі, спокійні, впевнені. Вони могли зламати людину — або врятувати.

Я не знала, що страшніше.

— Якщо я погоджусь… — мій голос тремтів, — що ти зі мною зробиш?

На мить він замовк. І в цій паузі я відчула щось дивне — ніби він зважував не бізнес-рішення, а щось небезпечніше.

— Я не скривджу тебе, — сказав він повільно. — Поки ти не зрадиш мене.

Це не звучало як заспокоєння.

Максим

Вона дивилася на мене так, ніби я був її найбільшим страхом.

І, можливо, так і було.

Але чорт забирай… я не міг відвести від неї очей.

Не через тіло.

Не через красу.

Через те, як вона трималася — зламано, але гордо. Як людина, яка вже втратила все, крім себе.

Такі не ламаються легко.

Такі або стають сильнішими… або зникають.

— Ти боїшся мене, — сказав я.

— А ти б не боявся? — різко відповіла вона.

Я ледь усміхнувся.

— Ні. Але ти — розумна. Вона була сміливішою, ніж розуміла. Будь-яка інша вже мовчала б і кивала.

— Ти навіть не знаєш, хто я, — сказала вона.

— Я знаю, — збрехала вона сама собі. Вона знала.

— Тоді чому ти ще тут?

Вона ковтнула.

— Бо ти єдиний, хто може допомогти мамі.

Чесно. Без фальші.

Я відчув, як щось у грудях злегка стиснулося. Мені не подобалось це відчуття.

— Я не святий, Аліно, — сказав я. — Але якщо ти увійдеш у мій світ, я тебе захищатиму. Від інших. Від небезпеки. Навіть від мене самого.

Вона дивилась, ніби намагаючись зрозуміти, чи можна мені вірити.

— А якщо я захочу піти?

Я наблизився трохи ближче та прошепотів їй на вушко: 

— Ти не захочеш.