Коли долі стикалися

Київ у той вечір здавався непривітним і холодним, навіть попри тисячі вогнів, що розсипалися по темряві, мов розбите скло. Дощ падав повільно, ніби небо не наважувалося пролитися до кінця, і в кожній калюжі відбивалися вікна багатоповерхівок — чужі життя, чужі радості, чужі трагедії. Аліна стояла біля великого панорамного вікна ресторану і витирала його ганчіркою, хоча воно й так було чисте. Вона просто тягнула час. Йти назад до столиків не хотілося: усміхатися клієнтам, відповідати на грубі жарти, робити вигляд, що вона не втомлена, не зламана, не налякана власним майбутнім.

Їй було двадцять два, але іноді вона відчувала себе на всі сорок. За плечима — хвороба матері, нескінченні кредити, нічні зміни, самотність. У серці — глуха порожнеча. Вона давно перестала мріяти про кохання, бо в її світі кохання не оплачувало рахунки.

Двері ресторану відчинилися, і разом із холодним повітрям увійшов він.

Аліна не знала його імені, але відчула його ще до того, як побачила. Простір ніби напружився. Люди за столиками підвели очі, офіціанти стали рівніше, менеджер поспіхом вийшов із-за стійки. Чоловік ішов повільно, не поспішаючи, ніби весь світ був змушений підлаштовуватися під його кроки. Високий, у темному пальті, з поглядом, який не шукав дозволу — лише фіксував те, що йому належить.

Максим Литвиненко.

Ім’я це ходило Києвом, мов тінь. Його вимовляли тихо, з повагою або зі страхом. Бізнесмен, інвестор, меценат — так писали про нього в газетах. Люди, що знали більше, говорили інше: король тіньового світу, людина, яка могла зруйнувати кар’єру, життя, навіть долю одним телефонним дзвінком.

Він сів за столик у центрі залу.

І підняв очі.

Аліна відчула цей погляд, ніби дотик. Ніби хтось торкнувся її свідомості. Їхні очі зустрілися — і щось у повітрі змінилося. Не гучно, не помітно для інших, але для неї це було, як удар струмом.

Темні очі. Холодні. Але не порожні. В них була глибина, втома, небезпека і… самотність.

Вона опустила погляд першою.

— Аліно, столик у центрі, — прошепотіла колега.

Вона взяла меню і підійшла. Серце билося швидше, ніж зазвичай.

— Доброго вечора, — сказала вона рівно. — Що бажаєте?

Він дивився на неї так, ніби не чув слів. Його погляд ковзав по її обличчю — не жадібно, не нахабно, а з холодною, небезпечною зацікавленістю.

— Каву, — нарешті промовив він. — І скажи мені… як тебе звати?

— Аліна.

Його губи ледь ворухнулися.

— Гарне ім’я.

Вона зібралася піти, але він додав:

— Зачекай.

Вона зупинилася.

— Ти тут давно працюєш?

— Рік.

— І не плануєш піти?

Вона хотіла відповісти щось формальне, але раптом слова самі зірвалися:

— Я не можу.

Він подивився на неї уважніше.

— Чому?

— Бо хтось має платити за лікування моєї мами.

Тиша між ними стала щільною. Він не виглядав здивованим. Наче знав це ще до того, як запитав.

— Скільки? — запитав він.

— Перепрошую?

— Скільки коштує її лікування?

Аліна зблідла.

— Я не прошу грошей.

— Я і не пропоную благодійність, — холодно відповів він. — Я пропоную угоду.

Вона відчула, як по спині пробіг холод.

— Я не розумію…

— Зрозумієш. Ти підеш зі мною. Не зараз — але скоро.

Ти більше не працюватимеш тут.

І твоя мама отримає найкращих лікарів.

— А що натомість?

Він нахилився трохи ближче.

— Ти будеш поруч зі мною.

Серце Аліни завмерло.

Вона ще не знала, що цей момент розділив її життя на до і після.

Вона ще не знала, що цей чоловік стане її найбільшим страхом…

і її єдиним порятунком.