Розділ 5

— І що, кажете, не пили? — хмикнув чоловік у поліційній формі, яка йому явно не підходила за розміром, якщо судити з натягнутих ґудзиків на животі.

— Не вживаю.

Герман не брехав, він справді не пив. Єдиний день у році, коли він міг собі дозволити випити, невблаганно добігав кінця. Якихось пів години, і все — настане перше січня, новий рік, плани на життя та робота, до якої Герман прикипів настільки, що не уявляв свого життя без хірургії.

— Експертиза покаже, — якось невпевнено промовив представник закону. — Мабуть.

Святов чудово знав, на що натякає чоловік. Що в нього, у Германа, можуть бути зв’язки, якими він негайно скористається, щоб себе вигородити. Та тільки вигороджувати себе у Святова й у думках не було. Він винен. Не навмисне, звичайно, наїхав на жінку, але якби не поспішав, якби старанніше стежив за станом тачки.

— Потерпіла начебто не в тяжкому стані, — вимовив другий поліціянт. Повна протилежність напарнику — худий, високий, он, форма на ньому висить, ніби не за розміром. — Декілька переломів, гематома, струс, але житиме. Внутрішні органи не пошкоджені, хребет цілий. Можна сказати, легко відбулася. І ви, — не міг не зауважити він. — Якби все було серйозніше, то ночували б ви сьогодні в буцегарні.

— Це все? — спитав Герман чемно.

Розмова з органами правопорядку добряче йому набридла. І не те щоб він не розумів потребу в ній, просто поводилися вони якось… надмірно неввічливо й по-свійськи. Так, ніби Герман був їм давнім затятим другом, з яким вони зустрілися через довгі роки. І моралі ці, яких у його житті й ​​так достатньо. З чим-чим, а із самобичуванням Святов чудово давав раду без сторонньої допомоги.

— А це не ви… — почав було худорлявий, але відразу замовк під поглядом напарника.

— Час нам, Тоша. Усе, що треба було, ми вже з’ясували.

Підвівшись зі своїх місць, вони обидва метушливо попрямували до виходу й попросили Святова не залишати місце проживання та роботи. Наче він збирався. Єдине, що його зараз хвилювало — стан дівчини та її доньки. І переживав Герман про них зовсім не тому, що боявся відповідальності. Зсередини його поїдом пожирала провина. Отруйними мацаками вона просочилася в кровотік і рознеслася тілом. Йому навіть пити перехотілося, не кажучи вже про те, щоб погорювати, згадати свою родину. Він тут ледве іншу людину не залишив без сім’ї. Без дружини та дочки.

Підірвавшись зі свого місця, вийшов із кабінету, у якому розмовляв із поліціянтами. Знайшов Любов Матвіївну й після ретельного допиту дізнався номер палати жінки. Святов поки що не знав, що їй скаже, як виправдовуватиметься, як подивиться у вічі, адже всі її плани він зруйнував однією своєю появою. Але те, що не йти було не можна, він чудово розумів. І тому йшов назустріч осуду та звинуваченням. Головне, що вона вижила. З усім рештою він впорається.

— Ви ще не пішли, Германе Львовичу? — здивовано спитала медсестра, яка залишилася на зміні.

— Особисті справи.

Мар’янка кивнула і швидко прошмигнула повз нього, а Герман пішов далі. Дістався до потрібної палати, рішуче відчинив двері й остовпів. Дівчина лежала на ліжку притомною. Вона дивилася в стелю, не кліпаючи й не рухаючись. Начебто й нежива, але те, що з нею все гаразд, Святов зрозумів, варто було йому підійти ближче. Вона повернула голову, зіткнулася з ним поглядом і… усміхнулася. Щиро так, наче він той, на кого вона так довго чекала.

— Ви… як? — видавив із себе Герман, не знаючи ще, може вона розмовляти чи ні.

Йому хотілося, щоб розмовляла, але вона вперто мовчала й просто дивилася на нього. З чого Святов одразу зробив висновок — вона його не бачила. Не знає, що саме він збив її своїм автомобілем. Інакше навіщо їй… усміхатися.

— Так, що тут у нас…

До кімнати зайшла медсестра. Не Мар’яна, інша, новенька, але імені її Герман запам’ятати не встиг, бо працювала вона в них відносно недавно.

— Ой, ви що ж… прийшли до тями?

Вона заметушилась, потім залишила історію хвороби на тумбочці й вибігла в коридор, мабуть, за лікарем. Не довго думаючи, Святов узяв на вивчення картку. На перший погляд, пошкодження не страшні, посередні. Їй доведеться кілька днів провести в лікарні, потім можна буде повернутися додому й дотримуватися постільного режиму кілька тижнів. Не страшно. Їй і лікарняний видадуть офіційно.

Герман дозволив собі трохи видихнути. Уперше, здається, за останні кілька годин.

— Ви… мій лікар? — несподівано спитала дівчина.

Святов здригнувся від її голосу, ніжного, тихого й такого спокійного, ніби вона не в аварію потрапила, а отямилася після планової операції.

— Ні, я…

Герман на мить завис, не знаючи, як представитися. Той, через кого ви опинилися тут, а не за сімейним столом? Той, хто збив вас?

Поки Святов прокручував у голові відповідь, Аня дивилася на нього в усі очі. Такий він… по-лікарському зібраний і впевнений у собі. І гарний. Красу Аня чомусь помітила серед перших, хоча давно вже вона не звертала уваги на чоловіків. Не до того було. У неї донька. І чоловік. І взагалі багато проблем, а тут, на лікарняному ліжку, усі ці справи якось разом відійшли на другий план, наче випарувалися.

Аня спочатку, коли тільки розплющила очі, було подумала, що це Рома її так… приклав. Наздогнав їх із донькою і вдарив, але потім вона згадала світло фар. А тепер не могла зрозуміти, чому на душі було так спокійно та тривожно водночас. А потім різким спалахом усвідомлення — вона була з донькою. З донькою там, на трасі!