Розділ 4

— Жінка, не більше двадцяти п’яти років, зовнішніх пошкоджень немає, непритомна. Можливо, внутрішня кровотеча. Після… ДТП, — відрапортував, уклавши незнайомку на каталку.

Святов був кинувся слідом, але Любов Матвіївна його несподівано зупинила.

— Не на зміні ти, Германе Львовичу. Додому їдь, свято все-таки.

— Не можу додому, — сказав уперто. — Мені треба знати, що з нею.

— Сиди тоді, чекай, — вказала йому на коридор. — Там усе зроблять, ти ж знаєш.

— Знаю. Це я її… — промовив здавлено. — Я її збив. З донькою. Але її вона відштовхнула.

Любов Матвіївна, яка знала Германа чи не краще за себе, з розумінням кивнула. Не думала вона колись побачити його в такому становищі, навіть припустити не могла, що людина з таким стажем водіння…

— Тоді тобі тим паче туди не можна. Не за протоколом.

Герман кивнув. Він і сам знав, що не за протоколом. Що вже за пів години тут будуть поліціянти, щоб розпитати про те, що сталося. А він… він навіть не знав до ладу, що сказати. Як він їх збив? Герман навряд чи пам’ятав. Якої миті вони вискочили на дорогу — теж не міг сказати. Адже і не пив! Ні краплі. Ніколи б за кермо під градусом не сів. Просто дороги в них такими справді не бувають. А дівчина виявилася не в той час і не в тому місці.

— Це вона? — Любов Матвіївна вказала на дівчинку, що самотньо стояла осторонь біля стіни.

— Вона.

— Гарненька. Може, її теж перевірити?

Герман підвів голову й подивився на Любов Матвіївну так, наче вона сказала щось неймовірне. Але в цю хвилину воно так і було. Він чомусь так сильно сконцентрувався на блідій дівчині, що зовсім забув про її дочку, але ж…

Цього категорично не можна було робити! Кому як не хірургу з багаторічним стажем було знати, що навіть найлегше падіння та удар можуть призвести до непередбачуваних наслідків.

— Треба, Любов Матвіївно. Терміново.

Ось тільки дівчинка його наказу не оцінила й тільки до неї спробували підійти, з усіх ніг чкурнула до виходу. А там — рукою сягнути до проїжджої частини. Усе це за мить промайнуло в думках Германа. Не розуміючи, що робить, він підірвався з місця і побіг за нею. Швидко. Так, як напевно ніколи у своєму житті не бігав. І наздогнав утікачку вже біля дороги. Підхопив на руки, придушив опір і притиснув до себе. Міцно-міцно, але акуратно, як найцінніший скарб.

Дівчинка в його руках затріпотіла, щоб звільнитися, а потім і зовсім розплакалася. А що робити з дітьми, що плачуть, Герман не знав. Точніше, уже не пам’ятав. Так давно він із дітьми не мав справи, що тепер тримати цю дівчинку на руках було дуже незвично. До сверблячки хотілося опустити її на підлогу, але він не уявляв, як дівча відреагує, а тому не зробив цього.

Натомість м’яко погладив її по спині. Раз і ще раз, поки вона не припинила розводити вологу і не подивилася на нього напрочуд блакитними очима.

— Нічого поганого тобі не зроблять, — впевнено заявив Святов. — Оглянемо тільки, можна?

— Але у мене нічого не болить.

— Знаєш… якось сюди привезли хлопчика. Тобі скільки років?

— Шість.

— Ось… А йому вісім було. Впав, послизнувшись. І знаєш, що?

— Що? — зацікавлено перепитала дівчинка.

Святов упіймав себе на тому, що навіть не знав, як її звали.

— У голові в нього ми потім знайшли багато-багато зайвої рідини, яку довелося звідти прибирати. Але ж у нього теж нічого не боліло.

— А звідки ця рідина там взялася? — Святов помітив зацікавлений погляд пари блакитних очей і усміхнувся.

Зараз усі діти такі допитливі? Замість того, щоб злякатися, дівчинка продовжувала допитуватись і з цікавістю дивитися на Германа. А він несподівано відчув себе підозріло спокійно та легко. Так, ніби не було кількох років страждань за своєю родиною.

Труснувши головою, Святов терпляче пояснив дівчинці, як у мозок до хлопчика потрапила зайва рідина, але навіть тоді вона не злякалася, а продовжувала питати й питати.

— Давай так, — нарешті вимовив він. — Ти дозволиш себе оглянути, а я натомість розповідатиму тобі різні цікаві історії.

— Такі, як про хлопчика? А як його звали?

Святов насупився, але як би він не намагався, а згадати ім’я хлопчика йому не вдавалося.

— Не пам’ятаю вже. Давно це було. А тебе… як звати тебе?

— Маша, — задерши підборіддя, повідомила дівчинка.

Святов раптом зрозумів, що провів із дівчинкою чимало часу і йому при цьому було абсолютно комфортно. Не було почуття страху, скутості та туги, які завжди з’являлися, варто було йому побачити на візиті дітей. Він і не підходив до них ніколи, відгороджувався, тримався осторонь, перекладаючи цю роботу на інших. Останнім часом колеги стали дивитися вже не з розумінням, а зі співчуттям, а хтось навіть із жалістю.

І тільки Любов Матвіївна не дивилася на Святова так, наче він дефектний. М’яко усміхнувшись, вона підійшла до них і вже через хвилину Маша злізла з його рук і, вклавши свою маленьку долоню у велику Любов Матвіївни, пішла з нею.