Розділ 1

— Я прийшов за дружиною та дочкою.

Він знайшов її.

Аня здригнулася від знайомого голосу й запанікувала. Навіть встала, до ладу не знаючи, що робитиме. Та й що вона може? Її чоловік тут. Дізнався, де вона ховається, і прийшов, щоб забрати їх.

— І що?! — почула другий голос.

Нахабний, впевнений і ще незвичний для неї. Але ж його власник зробив для неї набагато більше, ніж чоловік за все сімейне життя.

— Вони нікуди не підуть, — впевнено заявив він. — Можеш забиратися.

Аня завмерла і стиснулася від страху в очікуванні відповіді людини, у яку колись закохалася і яка стала її персональним пеклом.

***

За кілька тижнів до цього

— А ви, Германе Львовичу, вірите в новорічне диво? — спитала Надійка з пустотливою усмішкою.

Вона в їхньому відділенні новенька. Влаштувалася санітаркою кілька тижнів тому й ще нічого не встигла дізнатися про тих, з ким працює пліч-о-пліч щодня.

На неї відразу ж зашикали, Любов Матвіївна й зовсім ляснула її по руці, закликаючи замовкнути, але Герман лише усміхнувся, хоч і невесело, і захитав головою.

— Піду я, пізно вже.

Відставивши чашку із солодким чаєм і пластикову тарілку зі шматком торта, якого не торкнувся, підвівся зі свого місця й одразу ж, варто було відійти на кілька кроків, почув за спиною:

— Дурепа ти, Надю. Не у всіх таке можна питати. У нього знаєш що? У нього сім’я в новорічну ніч того…

Святов додав ходу. Не став слухати плітки, що розпускаються про нього. За останні два роки вони сильно вщухли й він був невимовно цьому радий, але іноді, у такі моменти, як сьогодні, спливало минуле, про яке він вважав за краще забути, ніж пам’ятати.

Ні, зрозуміло, Аню і Пашку він ніколи не забуде, але ось те, що з ними трапилося, Святов пам’ятати не хотів. Як і причину, через яку все сталося.

— Казала ж, гнати її в шию треба, — почала з порога Рита, влетівши в кабінет, куди хвилину тому зайшов Герман. — Ні сорому, ні розуму. Сподіваюся, ти не засмутився?

— Ні, — сухо та офіційно, паралельно збираючись додому.

— Які плани на новорічну ніч? Качка й олів’є тарілка?

— Тиша та горілка, — вийшло в риму, але Герман цього навіть не помітив.

— Гер…

Рита підійшла до нього ближче. Не зустрівши опору — ще ближче. Їй страшенно подобався цей статний чоловік, хоч він нікого навколо не помічав. Не відштовхував, але й жодного разу не виявляв зацікавленості. Втім, зараз також. Притулившись до столу, Герман мовчки дивився на наближення гарної жінки й нічого не відчував. Та ж порожнеча всередині, що і хвилину тому, коли Рити в кабінеті ще не було.

А ось вона відчувала багато чого. Тяжіння, жагу, потребу навіть, бути поруч. Стати тією, що вилікує його рани.

Історію Святова знали всі. Два роки тому його дружину та сина збив автомобіль. Вони їхали до Германа зустрічати Новий рік. Дісталися на таксі, але чомусь таксист зупинився не поряд із клінікою, а навпроти. Усе сталося надто швидко. Автомобіль, що виник ніби нізвідки, водій, що поспішав до новорічного столу, і все…

Святов залишився вдівцем. Безглуздий збіг, який забрав життя двох людей.

Про це багато говорили, писали в газетах, пліткували й у них у лікарні. Рита тоді тільки прийшла й бачила Германа відразу після того, що сталося. Змарнілого, сірого, наче неживого. Їй хотілося вдихнути в нього життя і потихеньку їй почало вдаватися. Маленькі подарунки на свята, домашній обід, кава, яку він любить. Святов оживав, а Риті здавалося, що вона стає ближчою. Нехай трішечки, але їй і цього було достатньо.

— Може… разом зустрінемо? Я сьогодні теж йду, а звечора приготувала олів’є. Під твою горілку якраз.

Вона дивилася на нього з надією, яка відразу розлетілася вщент від скупого:

— Ні.

Герман відвернувся, знову віддаляючись від неї. Не фізично, ні, він, як і раніше, стояв за якийсь крок і не намагався якось виштовхнути Риту зі своєї зони комфорту, але подумки… подумки він був уже не з нею.

— Гарних свят, — прошепотіла дівчина і вийшла з кабінету, тихо прикривши за собою двері.

Збиратися без сторонніх виявилося простіше. Герман жбурнув у рюкзак термокухоль, який варто було закинути в посудомийну машину вдома. Забрав блокнот, з яким не розлучався, здається, від початку роботи тут. Він був важким, з потертою обкладинкою, місцями з нього повилітали аркуші. І все-таки Святов уперто запихав їх назад і носив винятково цей блокнот — подарунок дружини п’ять років тому на день народження.

У ньому Герман вів записи пацієнтів. Коротко писав те, що йому було важливо. Вони, звичайно, мали історії хвороб і навіть електронні картки. На щастя, технологічний процес зробив крок сильно вперед, але Герману подобалися папірці. Він легко запам’ятовував, де саме записав того чи іншого пацієнта. Хоч і решта — медсестри та лікарі — навряд чи хоч щось зрозуміли б у його каракулях.

— Германе Львовичу!