Під Хусткою

Темний ліс уночі здавався іще темнішим через туман та хмари, що повільно й невідступно розповзалися по небі. Опале листя шурхотіло під колесами воза, на якому, якщо придивится, окрім клумаків та сіна, можна побачити п‘ятеро постатей з темно-рудими головами.

Найвища постать тримає віжки, що простягаються до кінської морди, ще дві тримають малих у себе на колінах. Навколо було темно, тихо й безлюдно, живі істоти позникали у норах і гніздах, і навіть дихати було важко через насичене вологою та ще бозна-чим повітря. Морок навіював страх забуття і смерті…

Проте навколо мандрівників розгорталося невидиме полум‘я, сімейний затишок та упевненість людей навіть без даху над головами теплою хмаркою рухалися по стежці, не даючи малим плакати, а дорослим сваритися. Ще через півгодинки вони під‘їхали до хатини лісника, де зустріли старого, який вказав їм на потрібну стежку. Віз проминув хатинку й рушив далі крізь ліс.

— Майже вдома, - сказав чоловік, і його сім‘я втомлено посміхнулася.

Тієї ж миті у великому будинку біля лісу заверещало нове життя. Це був я - і я нарешті дихав. Мене терли долонями й рушниками, підіймали, перекочували, притискали до чогось, аж ось до мого рота потрапило щось смачне й потрібне. Навколо мене розгорталася страшна пожежа зі сміху, розмов, шурхоту та ще невідомо чого.

Хтось укотре відірвав мене від м‘якого й теплого, підніс близько-близько до свого обличчя і через декілька секунд повернув на місце. Від цього обличчя віяло безпекою, та водночас страхом.

Мене злякалися.

Я відчув, як мене намагаються подумки змінити. Та вже за декілька хвилин зійшло сонце, і ліс навколо сповнився заспокійливим тьмяним світлом. Що було - загуло. Осіння ніч змінилася зимовим ранком.

Мене звати Хаян Еллі. Вісім років тому я народився уночі поміж осінню та зимою, у моєму домі, у будинку моїх батьків. Він знаходиться біля лісу. Ліс — це мій давній приятель. Він знає мене краще за будь-кого, а я знаю його.

До того ж, він не може мене бачити.

Людям, які мене бачать, дуже складно назвати мене своим приятелем через моє обличчя. Я трохи їх розумію. Я також не хотів би мати справу з виродком. Моє обличчя схоже на шматок глини, з якого виліпили голову, яку потім декілька разів зіштовхнули на підлогу.

Я не схожий на своїх батьків. У мене татів голос, мамине волосся й характер, проте людям приємно дивитися на моїх батьків. В них пропорційні, симетричні обличчя. Я не розумію, чому вони і всі інші люди привабливіші за мене. У дитинстві на день нарождення мені подарували шапку, яка майже повністю закривала моє обличчя. Але, коли я грався з хлопчиком у сніжки, вона злетіла, і хлопчик з плачем від мене втік. Я злякався, і відтоді більше не дозволяв батькам приводити мене до міста. Мені було добре і тут.

Як тільки сніданок закінчився, я звично повідомив батькам, що йду гуляти до лісу. Батько усміхнувся, мама нагадала про рукавчки й віддала мене Лянше. Лянше - це помічниця мами. Вона допомагає дбати про мене. Більшість часу вона навчає мене різних предметів, також її можна вмовити погратися у лісі чи влаштувати пікнік у горах. Вона весела. Але вона звичайна людина, отож поряд зі мною їй має бути бридко. Чомусь це не так. Коли я уперше запитав Лянше, чому їй не бридко, вона відповіла, що звикла до мене. Я до цих пір не можу її зрозуміти.

Коли ми з Лянше попрощалися з батьками й вийшли з двору, я одразу побіг до лісу. Лянше - за мною, трохи відстаючи. Вона вміє бігти так, наче її нема. Це надає мені почуття свободи.

Ми з Лянше сиділи під великим дубом біля озера і мовчки вечеряли. Я намагався згадати щось важливе…

—Слухай, Лянше! Батьки колись пообіцяли мені, що, коли мені буде вісім, я зможу ходити у ту іншу частину лісу. Зараз мені вже вісім. Ми можемо туди піти?

Ми домовилися піти туди через тиждень, коли під ногами не буде так слизько. Проте через тиждень сталося погане: Лянше захворіла. Звичайно, батьки були проти того, щоб я ішов гуляти самостійно.

Але я пішов.

Після обіду я непомітно перетнув подвір‘я і побіг навпростець до західної половини лісу. Я вже не пам‘ятаю, коли був у лісі без Лянше, проте це було найкрутіше відчуття у світі. Коли я опинився під соснами, я застиг на декілька хвилин, щоб перевести подих, потім побіг далі. Мені хотілося опинитися у самому центрі лісу, у його серці. Я біг, здавалося, цілу вічність…

Зупинившись, я задер голову догори — випав перший сніг. Я ходив серед дерев, здирався на них, розглядав цей світ знизу і зверху… аж ось я побачив рух серед дерев.

 «Невже тут хтось є?» - подумав я, і підійшов до великого дерева, за яким хтось ховався. Він визирнув — це була низенька дитина, хлопчик чи дівчинка, замотана у шарф та ще якісь тканини, через що видно було лише налякані блакитні очі.

Я ступив крок назад і собі швиденько загорнувся у шарф так, щоб повністю приховати обличчя. Було бажання втекти першим, щоб не бачити, як втечуть від мене. Проте я не втік. Не знаю, чому.

—        Привіт.

Дитина все-таки розвернулася і спробувала від мене втекти. Я схопив її за лікоть.

— Зачекай! Хочеш їсти?

Дитина поглянула на мене. Повільно кивнула. Ми всілися біля того ж дерева, я дістав із сумки поцуплені зі столу бутерброди. Мені дуже хотілося їсти, проте для цього треба було розгорнути шарф. Дитина також не торкалася їжі, хоча очі її хижо палали. Врешті, вона взяла бутерброда і запхнула його під шарф, ніби чогось соромлячись. Це точно дівчинка. За хвильку я зробив те саме.

Ми сиділи й жували, аж доки сніг повалив густіше. Голова дівчинки перетворилася на снігову кучугуру. Я хотів змахнути з неї сніг, але вона відхилилася, а я не розрахував силу і змахнув їз неї шарф разом зі снігом.

Ми остовпіли. Її обличчя було як моє, але іще кривіше. Декілька секунд я зачаровано її роздивлявся, а потім вона підхопилася і побігла крізь ліс, подалі від мене. Я без проблем наздогнав її, притис до дерева й здер із себе шарф.