Гроза

   Боявся Грім усього гону. Гроза вже поруч підвелась. Крізь парубка миттєво пронеслась. Із скрипом тим старим і сміхом бридким. Та ж бідний Грім. Переляк його всього охопив. Він вже вмирав, сто разів на землі валявся і тисячу з червами обіймався. Однак, думки то все його лишень були. Гроза пройшла, як не було й його. Лишила юного самого. Волосся тільки-но тепер зчорнила. Не було більше Грома того. Зостався лиш один побитий бідний син. 

   І все життя своє перемислив. Та стільки ж іншого тепер. Крізь що пройшов, а що крізь нього. І раптом веселка перед ним спустилась. К самому Сонцю та вела. Та думав Грім тепер, чи треба воно йому. Та ні ж, вже вижив він, то й надобі радіть. І хмарно бути перестало. Так, так! Радіти має! “Ну добре”,  – думає вже він. Пішов веселкою угору. До неба синяви безмежної. Дійшов до Сонця. Воно сліпило його світлом своїм.  

   До Сонця Грім заговорив. Сказало воно йому, що все на світі матиме свій час. Коли його колотять хмари, і темрява всю душу поглинає, не є це приводом тікати. Здаватися не мав би він. Рекнуло йому, щоб збагнув те, що щойно сталось. Він вижив від тої чорної хвороби, що його ледь не поборола. Не дивлячись, що вмерти міг і вже вмирав у голові. Однак, не кожний же від того помирає. Устав він потім і піднявся до Сонця в синії поля.  

   Сонце сказало йому, щоби мав Грім за взірець його, бо ж світить всюди через хмари, крізь верх дерев. Світить й тоді, коли його нема. Коли вгорі лиш чорне небо, а Місяць замість проліта. Та він же ллє на землю Сонця світло, ніколи свого він не мав. 

   Із часом, каже, кожний сам себе знаходить. Минають дні, буває, й роки. Течеш по течії. Можливо, ти й робиш зовсім трохи, буває, аж та і нічого. Однак, усе розписано завчасно. Все стане так, як має буть. То ж каже Сонце Громові ізнову, що знайде він себе. Хай лиш зажде. Бо ж так вже знає своє ім’я, що сталося сьогодні. А так вже скоро й знатиме, хто й де. 

   Однак, цього ж уже достатньо. Що каже ім’я його йому? Він Грім. Хіба то людське ім’я, щоб так дитину називать? Він ріс серед вулиць, та повз людей, як сам вже встиг згадать. Але ж, чи не дарма то так сталося? Чи був той город його домом, в якому він мав жить? 

   А Грім у замішанні. Та каже, що не було куди йому й йти. Рекнув, що вже багато де бував, багато що робив, та все ж невдачі його зустрічали. Не знав, де місце своє мав знайти.  

   Та Сонце його запитало, чи був той поза городом своїм? Чи дійсно він виходив туди, куди ніколи не вітав? Як видно, ні. Грім каже, що вперше було це ось так. Ще й далеко забіг в тривозі.   

   Але ж одразу видно стало, до чого все це привело. Дивитися б він мав, довкола нього тепер усе як стало. Не значило б тоді, що путі міг б й не глядіти узад? А так, можливо, Грім щось упускає? Щось очевидно, та не йому. І тут Сонце питає, а що ж за Гроза та, що гналася за ним? 

   Відстрибнув Грім. Бридкою вона була йому, боявся він її. Там смерть літала коло неї. Гроза огидна і стара. Не рідна була вона йому. Та Сонце йому враз сказало, що тільки люди так казали про бурю.  Вони бояться того, що та несе з собою. А то є темрява та шум. Бояться вони різкого двигтіння й тяжкого гуркотіння. Бояться блискавок, вогню. Бояться грому та мовню. Не знають бо, що буде в хмарі.  

   Спитало Сонце, чи юний все там був почув. Останні слова його. Які вони були? Що люди бояться грому. У тому й відповідь йому. Він жив серед людей, що ясно так казали, таких, як він, вони не полюбляли. Грім тихим був, бо так вони хотіли. Ніколи ж бо не чув він блискавку із шумом. Здушили так, що вийти не міг він. Юнак видів Грозу лише словами, що з брудних їхніх вуст лунали. 

   І світ весь Громів вже вкотре сколихнувся. Рухнула веселка тая, по якій в небо забирався. Він падав низько з самого верха. Летів так небо через чисте. Не було більше бурі там. Упав в долину саму ж тую, де попрощався зі старою. Але тепер він сам. Не мало небо аж ніякої хмаринки. Не було видно ніде Грозу. Однак, де прірва та була його, в якій він падав уві сні, тепер стояла лиш земля. Травою вся покрита та лита була, як з відра. Пішла за землю тую буря. Пішов туди і Грім. 

   Ішов Грім довго. Та зелень з долини пройшла. Довкола нічого не було, один лиш пил. Пройшло не мало часу знову. Грім думати почав, чи правильно він вирішив зробить? І тут щось стало майоріти. Десь там, на небокраї, потрошку мріли краї гір. Вони такими сірими були серед усього світлого пилу. Як парубок поближче підібрався, то щодуху била з гори мовня. Без звуку знову. Там іскри сипалися з неба, ревіли тії гори. Боявся Грім заходити туди. Та ж вибору він так не мав. На гору мав він підійматись. Хотів вже сам повидіти, що з того буде. 

   Юнак здіймався до гори. Дедалі злішою ставала буря. Там на вершині стояли широкії поля. Та були кам’яні вони. І серце стрибнуло з його грудей: посередині кам'яного поля стояла Гроза та стара. Ніяк не змінилась вона. Як раніше, такою й була. Гидка, скрипучим голосом рипіла, а вітер буйний Грому в вуха задував. 

   І пішов парубок до неї. Вона до нього обернулась, і страхом сповнилося юного життя. Стара тягнулася рукою так само, як у перший раз. Заплющив очі Грім і видихнув спокійно.  

   Нічого не відчув він. Юнак все ж сподівався, не станеться тут злого. Уже не мав він смертей в тьмі перед очима. Уже не летів у прірву похмуру, глядячи її дна. 

   Розплющив очі, а буря й вщухла. Вже стихнув вітер, грізні хмари. Переді ним все ж так Гроза й Мовняк стояли. Вона, лиш, не була старою. І ні гидкою, ні бридкою. Вся стала світла, убрана у сніжно-біле. Така струнка й чарівна, що тяжко було й іншої зіськать. 

   А Мовняк так став дужчим іще, ніж був. Кремезний муж, та ж світло-синій. Такий блискучий, що сяйвом все на небі заливав. Він засміявся, так радий видіти його. 

   Не встиг до тями Грім прийти, як Гроза вже стала ректи. Казала, давно на це вони чекали. То завсіди згори на Грома вдвох дивились, та аж ніяк з собою взяти не могли. Лиш краплями дощу вони вдвох пошепки казали, куди тому іти.