Грім

   Під темним верхом тінь-дерев марилось тіло юнака, що так ішов стежою до лісного низу. Та чим його туди вабило? Чи то забув він, звідки йшов, чи то не знав свого роду, що вже й устиг так згорювать? Однак, не пала йому думка тая, навіщо здався він плясать. 

   Дуби кремезні, що край стояли, самі нагнулись що є сил. Там скрип роздався в темряві глухій, немов кричали душі рідні. Юнак враз голос зчув відомий, а серце його заревло. Батьківське слово ліс скрекоче, а парубок за тим помчав крізь зло. 

   Він біг і біг. Не раз упав. Вставав, втирався і бурчав, та потім знову п’яти роздирав. Як він все більш заходив, то Сонце жовте кидало його. Не сяяли більш теплі струми, що світлом вели перед ним. 

   Юнак все більше удихав. Не міг вже він спокійно дихать. Його тут брало кожний сяг, і сів під дубом тим старим. Не знав він, правда, що то дуб. Вже темно тільки так тут стало, що не різнились камінь й бруд.  

   Сидів він скрученим униз. Коліна в себе піджимав. Руками їх накрив неспинно, і ними ж лице затуляв. Волосся білосніжне тінями покрилось. Він крикнув так, що дуби стали, нічого більше йому не казали. Не мав юнак вже сил вищати. Хотів з собою сам бувать. 

   Та мигом його світло засліпило. Не знав, як він, не знаємо і ми, що то за марево було. Він стрибнув вгору з переляку, аж душу його видіти б могли. І згусток світла того до нього різко підлетів. Він шепотів йому про мертвих, побитих, добрих і живих.  І він сказав, що молодого б звали Грім. Він сильний, гучний і стрімкий, хоча вже снаги тої не мав він. 

   І так, рознісся грім від того, хто звався самим ним. Всі дуби сколихнулись, розкрилось листя, засяяло з хмарин. І Грім тепер вдихнув щосили. Життя його набралось сил.  

   І він побіг все знову по стежині. Не слухав мар, що край стояли, не видів предків своїх, що путь велику йому побивали. Казали всі, щоб став тут Грім, не рвався. Проте, вже серце парубоче свої останні гуки добивало. Стучало в Сонце, стучало в гін, але ж не чув його й сам Грім.  

   І знов юнак перечіплявся. Летів він так, що скопнув землю головою. Настала тиша. Вже дзвону не було в голові. Йому приснилися вої, що хоробро били ворогів. Він марив тим, як свої ж батьки його безмовним покидали. Він глянув в небо. Там предки його, яких не знав, дивилися згори донизу, вже голови схиливши. І враз уже почув він стукіт, який те серце набивало. 

   На перший бій палило Сонце. Грім глянув вгору знов. Там стежі полум’я стелили прихильні небу та вогню. Вони самі не знали, кому служили і чому. Один із них до парубка майнув. Обвив гарячою строкою його, щоб той не скрався головою. Вогняник рік йому, що Грім не мав би та й страждати, бо, глянь, там Сонце, пак, світило крізь пітьму. Вона те сяйво не спиняла, адже воно розпестило її саму, як листя лісу проростало. Грім став, і він сміявся, навколо заспівали птахи. І все життя в одному мизі злюбив він навіки. 

   Однак, все миттю однією зглухло. Роздався другий бій. І серце Громове протяло. Той струс був так уже могутнім, що вдарив в голову юну. Засліпли очі, і дзвін роздався гучно в вухах, коли лиш тільки той минув. І блискавка немов повергнула Грома. Він падав на коліна, спираючись руками. І в темряві та тишині летів юнак у прірві наче темній. Все думав про долю ту та те, як сюди його занесло. Так марив тим, щоб враз усе тут зникло, упав на дно, і вийшов дух. Сумління його розривало за всі ті хиби й дорікання, що сипав він, йдучи життям. Вже так чекав, щоб пути розбилися, що держали його кутим к землі. 

   І біль пронісся тілом, і скрутило його в муках. Насилу впав, розбився, стихнув – так думав Грім. Але лиш він. Тут третій бій свій час підступно піджидав. Розплющив Громові він очі. І все, як сон. Усе минуло. Сидів він знов. Сидів один.  

   Та вставши, мигом озирнувся. Прозорий камінь лежав переді ним. Той був не зовсім-то і камінь, проте ось Грім не знав, як те назвать. Воно світило різними квітами, б’ючи всі сяйва, які давало йому Сонце. Грома те зачарувало. Він глянув, куди все світло це вело. А камінь прудкий проливав свої течії на стіну громіздку. Та Грім не видів її до сих пір. Не малось тут ніяких стін. Юнак пішов туди впритул, хотів ту стіну промацать. По ній рослося сто кущів, трава, висока до дерев. Воно усе переплелося у безпрохідний твердий бік. Грім знову чув ті голоси, які вели його сюди. Були ж бо стихли, та все ж знов. Вони казали йому йти. Іти вперед і не пинитись. Однак, куди ж йому тепер іти? Немає тої стежі, лише глуха стіна. Розгубленим стояв Грім. Не знав, що мав зробити він. 

   Аж тут роздався дикий рик. Немов лісові всі дуби в одну мить зарипіли. Грім зиркнув взад. Там чудище стояло. На двох ногах, з крученими руками, й лиця воно зовсім не мало. І скрипом бридким йому прошептало, що зватися воно Грозою мало. Сказала та стара, що боятись її не слід – вона ж його і народила. Із тяжким хрипом на кожний ступ Гроза до Грома підкульгала. І тут юнак звидів, як коло неї смерть вешталась.  

   Тут лячно стало Грому. Знав він, що мав тікать. В безвиході став стінку притискать. Тулив спиною так, що ледь ту не зламав. Та страх перед Грозою, що ближче й ближче наступав, сильнішим був, ніж біль тіла. І миті однієї Грім разом проштовхнувся. Упав на спину, забився знову головою. Однак, тепер вже не дарма. Розплющив очі він. Над ним висіло синє небо, і Сонце там засяяло вверху. Птахи співали про своє буття.  

   Грім встав, оглянувся довкола, й полегшення охопило його. Він видихнув,  а дих його вийшов з тіла, став перед юним синьою хмарою, а з неї мужа тіла дивом прочертилось. Привітний вигляд мав той чоловік. Хотів сказати дещо Грому, та справа в тім була, що говорити він не міг. Він рухав руками в повітрі. Хотів щось донести. Та Грім потроху розбирався, що й як хотів ректи.  

   Спитав він Грома, хто той такий, чому прийшов та звідки був. Парубок йому й відповів: за голосами він ходив. Такими, що розкажуть йому, хто він та чим б мав буть. Ріс серед вулиць, та повз людей. Не знав, як звати його мали, не вмів робити. Бувало, не хотів й жити. А муж кивнув, неначе знає й сам. Лише хотів від Грома це почуть, що він то ясно розуміє. Підстрибнув від радощів, що насилу поруч із ним стоїть. Так довго того ждав – усе парубоче життя. Та хто такий – не показав. Лиш водив Грома по світлому гаю.