Фаза 4. Данина безодні

— Сльози дракона? — здивовано подумала я, витягнувши самоцвіт із води вільною рукою. Поки я не зрозумію, чому він причепився до мене, краще полум’я не гасити.

Камінь був доволі великим і надзвичайно дорогим. Чиїсь майстерні руки надали йому форму гарцюючого коня з довгою гривою. Колись він, без сумніву, був частиною більшої прикраси — важкого намиста або інкрустованого предмета. Скриньки, на приклад, або табакерки. Райдужний опал блякло сяяв у темряві. Це й не дивно: темний період року вже майже розпочався. Коли ніч стане темнішою за обсидіан, ці малюки сяятимуть яскравіше за зорі на небі.

– Або ти мене втомив, або я заплуталася, – прошепотіла я, великими від здивування очима роздивляючись рідкісну коштовність. – Це я тобі повинна підносити жертви, чи ти мені?

– Це не дарунок, – заперечливо похитав він головою. – Це твоя платня.

– Не впевнена, що ти розумієш значення цих слів, – втомлено промовила я. – Що ти від мене хочеш, сину морів?

– Тобі треба знайти власника цього каменю, – знизав плечима Хрисаор.

– Це буде просто, я й так знаю, чий він, – знизала я плечима. – Цей самоцвіт – сльоза дракона, власність сім’ї Де Гійяр. Їхньому роду належить право на видобування самоцвітів біля західних гір. А гарцюючий кінь – їхній родовий герб.

– Дракони підкорилися людям? – вражено округлив очі напівбог.

– Ні, ти не так усе зрозумів, – похитала я головою. – Ми лише називаємо дорогоцінні камені сльозами драконів, але це просто назва. Їхній незвичний колір та здатність випромінювати світло порівнюють з силою міфічних ящіров. Ніяких драконів не існує — лише людська фантазія.

– Дракони перетворилися на фантазію? – ще більше здивувався він. – Тифон буде вражений цими новинами!

– Що ти мелеш? Який Тифон? – не зрозуміла я, забувши про тактовність. – Я назвала тобі власника. Тепер я вільна?

Він мовчки стояв, втупившись у мене важким поглядом сяючих очей, ніби зважував відповідь. З волосся здорованя стікала вода, змушуючи татуювання на шкірі блякло світитися, відбиваючи світло зірок. Хоч маслом пиши та в галерею вішай — якби ж то. Так минуло кілька хвилин. Озеро, яке здавалося теплим, поступово захололо, і по шкірі під тонкою сорочкою пробігли холодні мурахи.

– Ти не збрехала, – нарешті промовив він хриплим голосом, пильно вдивляючись у моє обличчя. – Але й правдою твої слова назвати не можна, відьмо. Ви, люди, складніші створіння, ніж я думав.

– Ти, мабуть, не часто спілкуєшся з людьми, якщо до тебе це тільки дійшло, – я в’їдливо підняла брови.

Нарешті настав мій час іронізувати з цього пришелепуватого міфічного створіння, але саме в цю мить було зовсім не до сміху. Краще розійтися з Хрисаором миром і якнайшвидше вшитися з проклятої галявини. Я можу скільки завгодно повторювати, що здатна випалити його до кісток, але від цього мої слова правдою не стануть. Відьмам тягатися силою з богами — зась. Обманути, змахлювати, переграти — так, тут ми дамо їм прочуханки. А ось магічний поєдинок, це вже інша історія. Тут ми всі мало каші їли, навіть маючи повні сили.

Невидимі кайдани, що обмежують мою магію, були непомітні звичайному оку, проте легшими від цього, на жаль, не стали. Делія зробила виняток із правил і послабила їх, щоб не повторилася історія, коли мене ледь не вбили в Шарті. Та цієї милості буде замало, аби тягатися силами з істотою, в чиїх жилах тече кров семи морів. Тим паче, коли я майже гола стою у воді.

Хрисаор схилив голову набік і ще раз поглянув на мене з-під густих зеленкуватих брів. Я подумала ще трохи й вирішила розібратися в його заплутаній історії. Муза красномовності Калліопа точно обійшла його колиску стороною, але жити тепер із цим мені.

– Розкажи з самого початку. Чому тебе чи твого вельми шанованого батька зацікавив цей камінь? Навіщо вам його власник? Чим він такий особливий? - поцікавилася я. 

Сподіваюся, що питань вийшло не надто багато для його не обтяженого думками розуму. Античні боги й їхні сини, за чутками, доволі прості хлопці. Ні, звичайно, винятки трапляються: інтригами багато хто грішить, і підступність — не рідкість. Та більшість тільки м’язами можуть грати.

— Ти чула про звіра, який уже понад десять років влаштовує криваві свята в Пенефорісі, відьмо?

— А тобі що до нього? — я недовірливо примружила очі. — Ти син бога, тебе не так просто вбити.

Хрисаор пируснув від сміху, ніби почув справді смішний жарт. Вода в озері відчутно нагрілася від його реготу, все навкруги затягла біла пара. Єдина радість — я зігрілася і здається зрозуміла, що доля підкинула мені кремезних розмірів підлітка віком у кількасот, а то й тисячі років. Скільки живуть боги? Вічність? Так ось, вік не обов'язково, впливає на розум. Особливо у чоловіків. 

– Він мені не зашкодить, – нарешті відповів він. – Та гадаю, що тобі варто його остерігатися.

– З якого це дива? – зацікавилася я.

– Віддам тобі належне, – примружив очі напівбог. – Чуйка підказує мені, що ти міцний горішок, але й він не такий простий. За десятиліття кривавих жнив багато твоїх сестер загинули в його пазурах.

– Моїх сестер? А ти нічого не плутаєш? – відповіла я, а сама задумалася, – Цей хвостатий тип або звичайний міфічний бовдур, або грає зі мною. Якби справді відь загинули в Пенефорісі, то Адель уже зрівняла б це місце із землею, аби знайти вбивцю. Їй не вперше таке робити.