Фаза 3. Данина безодні
— Сльози дракона? — здивовано прошепотіла я, потягнувшись до самоцвіту.
Зітканий з вогню та магії голуб розправив крила та спурхнув з долоні, освітивши темну поверхню води. Камінь був доволі великим і надзвичайно дорогим. Руки ювеліра надали йому форми гарцюючого коня з довгою гривою. Колись він, без сумніву, був частиною більшої прикраси — важкого намиста або інкрустованого предмета. Скриньки, наприклад, чи табакерки. Райдужний опал блякло сяяв у темряві. Це й не дивно. Темний період року вже майже розпочався. Коли ніч стане темнішою за обсидіан, ці малюки сяятимуть яскравіше за зорі на небі.
— Або ти мене втомив, або я заплуталася, — прошепотіла я, великими від здивування очима роздивляючись рідкісну коштовність. — Це я тобі повинна підносити жертви чи ти мені?
— Це не дарунок, — заперечно похитав він головою. — Це твоя платня.
— Не впевнена, що ти розумієш значення цих слів, — промовила я й вирішила уточнити: — Що саме ти від мене хочеш, сину морів?
— Щоб ти знайшла власника цього каменю, — знизав плечима Хрісаор.
— Це буде просто. Я й так знаю, чий він, — знизала я плечима. — Цей самоцвіт — власність сім'ї Де Гійяр. Їхньому роду належить право на видобуток сліз дракона біля Західних гір, а гарцюючий кінь — родовий герб.
— Дракони підкорилися людям? — вражено звів брови напівбог.
— Ні, ти неправильно все зрозумів, — похитала я головою. — Ми лише називаємо дорогоцінні камені сльозами драконів, але це просто назва. Їхній незвичний колір та здатність випромінювати світло порівнюють із силою міфічних ящерів. Ніяких драконів не існує, це лише людська фантазія.
— Дракони перетворилися на фантазію? — ще дужче здивувався він. — Тифон буде вражений цими новинами, коли я повернуся додому!
— Що ти мелеш? Який Тифон? — не зрозуміла я, забувши про тактовність. — Я назвала тобі власника. Тепер я вільна?
Він мовчки стояв, втупившись у мене важким поглядом сяйливих очей і зважуючи відповідь. Я майже відчувала, як у його крихітному розумі терези рішень схиляються то в один, то в інший бік. З волосся здорованя стікала вода, змушуючи татуювання на шкірі блякло світитися у зоряному світлі.
«Хоч маслом пиши та у вітальню вішай», — подумала я, розглядаючи вишукані малюнки на його тілі.
Так минуло кілька хвилин, поки ми просто дивилися один на одного. Не найгірший витрачений час, але й не найкращий. Озеро, яке ще недавно здавалося теплим, поступово хололо, і по шкірі під тонкою сорочкою пробігли мурахи.
— Ти не збрехала, — нарешті промовив він хриплим голосом, пильно вдивляючись у моє обличчя. — Але й правдою твої слова назвати не можна, відьмо.
— Як і твої, — примружила я очі. — Як іронічно. Напівбог, який каже напівправду. Ти й справді допоміг мені прокинутися, але зовсім не так, як кажеш. Чому?
— Справді іронічно, — посміхнувшись, кивнув він головою. — Ми обидва маємо лише половину того, на що заслуговуємо. Може тому так відчайдушно вимагаємо від інших відвертості?
— Але самі відкритися повністю не готові, — продовжила я його думку. — Виявляється, ти філософ, сину семи морів.
— Ви, люди, складніші створіння, ніж я думав, — хрипко прошепотів Хрісаор.
— Ти, мабуть, не часто спілкуєшся з нами, якщо до тебе це тільки дійшло, — в'їдливо підняла я брову.
Нарешті з’явився шанс іронізувати з цього пришелепуватого міфічного створіння, але саме в цю мить було зовсім не до сміху. Краще було розійтися з Хрісаором миром і якнайшвидше вшитися з проклятої галявини.
Я можу скільки завгодно повторювати, що здатна випалити його до кісток, але від цього мої слова правдою не стануть. Обманути, змахлювати, переграти — так, у мене вийде без проблем, а ось магічний поєдинок... Це вже інша історія. Принаймні поки на спині майорить ніж від Адель у вигляді відьомської мітки, яка значно обмежує мої сили.
Невидимі кайдани, що зв'язали мою магію, були непомітні звичайному оку, проте легшими від цього, на жаль, не стали. Мене ледь не вбили в Шарті, і Делія зробила великодушний виняток із правил та послабила їх. Та цієї милості буде замало, аби тягатися з істотою, в чиїх жилах тече кров семи морів. Тим паче що я майже гола стою у воді, тобто перебуваю на його території.
Хрісаор схилив голову набік і ще раз поглянув на мене з-під густих зеленкуватих брів. Я поміркувала ще трохи, вирішивши розібратися в його заплутаній історії. Муза красномовства Калліопа точно обійшла його колиску стороною, але жити тепер із цим мені.
— Розкажи з самого початку. Чому тебе чи твого вельми шанованого батька зацікавив цей камінь? Навіщо вам його власник? Чим він такий особливий? — поцікавилася я.
Сподіваюся, що питань вийшло не надто багато для його не обтяженого думками розуму. Античні боги та їхні сини, за чутками, насправді доволі прості хлопці. Ні, звичайно, винятки трапляються: дехто інтригами грішить, і підступність — не рідкість, але більшість лише м'язами грати вміє.
— Ти чула про звіра, який вже понад десять років влаштовує криваві свята в Пенефорісі, відьмо? — раптом змінив тему він.
— А тобі що до нього? — недовірливо примружила я очі. — Сина Посейдона не так просто вбити.