Фаза 3. Син семи морів

***

Місяць ще не зійшов. Зірки плавали на темній дзеркальній поверхні, сплітаючись у заплутані сузір’я. Більшість із них були мені знайомі, окрім двох доволі великих зірок, що світили не з неба. Їхнє мінливе блакитне сяйво плинуло звідкись із глибини. Я зойкнула й швидко почала гребти до берега. Одна богиня знає, які створіння можуть водитися в цих лісах.

— Тільки прийшла — і вже тікаєш? — пролунав глибокий оксамитовий баритон з-за спини. — Я весь вечір на тебе чекав.

Зупинившись на шляху до суходолу, я вдивилася в темряву. З глибин озера піднімався здоровезний чоловік. У довге волосся незнайомця заплуталася водяна ряска й водорості, що надавали їм глибокого зеленого кольору. Пасма струменіли по міцних плечах, спадаючи вниз, немов водяні змії.

— Хто ти і навіщо мене підстерігав? — рішуче спитала я, подумки звертаючись до вогнища, що палало на галявині. Якщо він нападе, я встигну захиститися.

— Що вогняна відьма робить у морських володіннях? — спокійно спитав він, виходячи з води по стегна. Я поперхнулася. Яке нахабство!

— Не твоя справа, — кинула я, високо піднявши підборіддя. — Я виконую місію, яку доручив мені Святий престол.

Якщо він розраховував, що я зніяковію від його атлетичного торсу, то цей фокус зі мною не пройде. Ніколи не була однією з тих дуреп, які падають без тями при вигляді оголеного чоловіка. Нехай краще вони падають переді мною на коліна. Тим паче, він і не людина зовсім. У чоловіків зазвичай очі не світяться і більшість з них не мають такого довгого хвоста — чи що воно там у нього.

— Тоді ми схожі більше, ніж здається, — гучно розреготався незнайомець. — Я теж виконую волю батька.

— І хто ж твій батько? — спитала я, вже здогадуючись, кого саме прибило хвилями до мого берега.

— Його кликали, але він не зміг прийти. Батько щиро перепрошує через таку прикрість. Озеро надто маленьке й не здатне вмістити його сутність, — незнайомець розвів руками й зробив шанобливий уклін. — Він прислав мене з глибокими вибаченнями вашій світлості.

— Товста ж дупа в твого батька, якщо озеро для нього виявилося замале, — зухвало відповіла я.

Моя маленька провокація не принесла бажаного результату. Я очікувала блискавок, штормового вітру чи бодай чогось, що могло б проявити справжню сутність чоловіка. Та здоровань лише розреготався на все горло, схопившись руками за живіт.

— Як тебе звуть, сину стародавнього бога? — вирішила я зайти з іншого боку.

— Хрисаор, — відповів він, закінчивши сміятися. — А ти кумедна, з іскрою. Люблю таких.

— Чим завдячую за радість споглядати твій довгий хвіст? — іронічно спитала я, поспіхом згадуючи старі легенди, — Це ж точно хвіст? Я нічого не наплутала в темряві?

— Ви покликали — я прийшов, — розвів він руками. — Хіба ти не пам’ятаєш, як я витягнув тебе з тенетів Хроноса?

– Взагалі не розумію, про що мова, – похитала я головою. – Якщо так, то дякую за допомогу. Так і знала, що в цих двох дуреп самостійно нічого не вийшло, і їм хтось допоміг.

– Чому ж не вийшло? –Хрисаор підняв зеленкувату густу брову. – Їхній голос було почуто.

– А до чого тут Хронос? Чому ти про нього згадав? – зацікавилася я. – Мене приспали одним особливим зіллям.

- Зіллям? – знову розсміявся він. 

– Ти ба який смішливий легінь, – промайнула думка, та озвучувати її я не стала.

– Ваші відьомські штучки тут ні до чого, – продовжив напівбог, блимаючи очима. – Хоча зілля зіграло свою роль, беззаперечно. Якби ти була при тямі, то затягнути в минуле таку, як ти, було б набагато складніше.

– Хронос – уособлення абстрактного часу, символ початку і кінця, – вголос подумала я. – Тож це був не просто сон? На мене накинули часову петлю?

Хрисаор скривився, наче від зубного болю, якби стародавні боги взагалі могли від цього страждати. Людські хвороби невідомі тим, у чиїх жилах насправді тече блакитна кров.

– Мабуть, це прерогатива полум’я, – задумливо промовив він, піднявши очі до зірок, – Ти занадто прямо все сприймаєш, і від цього губляться деталі. Не все в цьому світі треба сприймати в лоб.

– Ти щось переплутав: прямолінійність – це яскрава риса стихії землі, – обурилася я. – Перший її прояв, так би мовити.

– Може, і перший, але не головний, – протягнув здоровань, склавши вуста трубочкою. – Земля тільки виглядає простою, ховаючи багато таємниць у своїх надрах, як і вода. Задай собі питання: чи можна назвати твого старого приятеля простим? Чи подружку, яка полюбляє плести павутиння інтриг?

– А звідки ти…? – почала я, не на жарт напружившись, – Для випадкової зустрічі цей божествений блазень знає про мене занадто багато. Так не повинно бути.

Відповіді не послідувало: роздуми сина морського бога пішли далі:

– Вогонь, як лезо, що розрізає морок, звільняє світ від напівтонів, – продовжив він.

– Ти про те лезо, на честь якого тебе назвали? – нарешті пригадала я, де могла чути це дивакувате ім’я.

– Так, ти про мене чула? – здивувався він, хитро примруживши очі.