Фаза 1. Минуле, яке я назавжди залишила позаду. Чи ні?

***

Сни не приходять з нічого. За кожним із них ховається згадка про минуле або натяк на майбутнє. Ніколи не вміла зазирати крізь час, але знала одного вродливого та дуже милого хлопця, для якого це стало покликанням. Цей сон показав мені минуле, яке воліла б не згадувати. Не через те, що воно має якесь значення чи може вплинути на сьогодення… Просто боляче знову бачити той момент, коли я втратила його і назавжди змінила свою долю.

- Добре, що в той момент падаюче каміння з неба здалося чоловікові більш небезпечним, ніж я з сяючим ореолом над головою. А могло бути й інакше: цей недоумок міг кинутися в обійми смерті, замість того щоб сховатися за мною від загибелі. Зберігши йому життя, я зберегла й своє. Він виявився єдиним, хто достовірно бачив, як саме я використала свою силу, — закінчила я свою сумну розповідь.

(Про події цього сну Маджері можна прочитати в книзі «Їх розлучила Смерть»)

— Всі тіла загиблих знайшли? — задумливо спитала лучниця. Я лише сумно похитала головою. Його так і не знайшли, а інші мене мало цікавили.

— І це все відбулося насправді? — прошепотіла Дезі. — Вас покохав загублений принц, і ви ледь не стали наступною королевою? Чи вам лише примарилася вся ця історія?

Морок минулого сну розтанув, мов холодний туман, повернувши мене до реальності. Сонце давно сховалося за обрієм, нагадуючи всім, що темний період року вже майже настав і більше воно світити нам не бажає. 

Обидві дівчини, немов малі діти, слухали мою розповідь біля вогнища, захоплено відкривши рота. Я вже зрозуміла: сьогоднішній день поставив собі за мету повернути мене в минуле. От тільки навіщо?

Який сенс мені нагадувати жахливу частину мого життя, коли мою долю розбили на друзки, підставили й ледь не спалили на вогнищі? Ще й ці дівчата, із зачарованими моїми теревенями поглядами, нагадали мені, як у дитинстві я розповідала казки своїм сестрам. Справжнім сестрам, а не тим, з якими мене міцно зв’язала всевидюща богиня. 

Читати ми тоді не вміли. Та й звідки було навчитися в загубленому серед сніжних гір гірняцькому поселенні? Але гарна пам’ять та сильне слово вже тоді були при мені. Цікаво лише дізнатися, навіщо Фіфа виповзла з домовини, щоб нагадати мені про ті страшні події? Що вона хотіла цим сказати? Бісова жінка ніколи не вміла нічого висловити прямо, вдаючись до ефемерних філософських фраз.

— Хто знає? Сни — це друге життя, і іноді їх не відрізнити від реальності, а реальність від снів, — не почервонівши, збрехала я.

На моє щастя, питань більше не ставили. Вогонь весело потріскував, поглинаючи великі шмати деревини, ніби це була не стара кленова колода, а ніжна ягнятина під кисло-солодким винним соусом Емілія-Романья, яку я так і не скуштувала. 

Від спогадів про цю дивовижну страву тихо закололо в мене в шлунку. Це й не дивно — більше доби нічого не їсти. Я ж не безсмертна.

— Чого я згадала ту дурну ягнятину? Радше варто було б подякувати богині за те, що взагалі знайшлося щось їстівне. І не аби-що, а королівські коропи, — подумала я, помішуючи юшку у великому казані. — І чого мені ще бракує? Я жива. Риби стільки, що можна ціле селище прогодувати. Ніби й смачно, і добре, а все одно — не те. Може, в цьому моя проблема? Що б я не мала — завжди хочеться чогось більшого.

— Скоро буде готове, готуйте тарілки, — сказав Ілсе, який сушив свої мокрі речі на палицях біля багаття. Хлопцеві вистачило розуму не встрявати в мою розповідь про минулі дні й не ставити дурних запитань, навіщо я її переказую. Я й сама не знала відповіді. Просто захотілося нарешті з кимось поділитися.

Пощастило, що риба й так була майже готова: тільки дрібку розмарину додати, який знайшовся неподалік озера, та в окропі потримати, щоб дійшла до готовності. Навіть сіль не була потрібна, бо вода в озері й так виявилася солонкуватою. Варити вечерю довелося мені, адже в Дезії все валилося з рук, у Ілсе вони взагалі виросли не з того місця, а лицарка навідріз відмовилася цим займатися. Білоручки срані.

— Я й так самотужки місце під багаття готувала та рибу з води витягувала, поки ви сварилися! Тепер ваша черга працювати! — обурилася Лі, схрестивши руки на грудях. — Це ж вам більше за всіх їсти хочеться? Я можу й до завтра поголодувати — зі мною нічого не трапиться.

- Було б добре. Може в тебе нарешті талія з’явиться, - крадькома добавила Дезія.

Лицарка, вочевидь, цього не почула. Малій нахабі пощастило. Все-таки це дівчисько просто невгамовне.

— Моя школа, — з повагою подумала я, спробувала рибну юшку й скривилася. Риба виявилася занадто жирною. Трохи поміркувавши, я долила води в казан.

— Гаряче сирим бути не може, — беззаперечно сказала лицарка і почала вибирати ножем великі шматки коропа. Зайвої тарілки для Лі не знайшлося, тому Ільсе вручив їй замість неї неглибокий глечик, у який вона складала рибу. Дезі спробувала пожартувати, що то мій нічний горщик, але отримала від стусана й заспокоїлася. 

— Еге ж, і це та, що менше за всіх хотіла їсти, — подумала я, наливаючи юшку собі в глиняну тарілку.

Не знаю, чия магія змусила цю рибу зваритися, але я була їй вдячна. Такої наваристої юшки я не їла вже понад десять років. У підгір’ї немає річок чи ставків, тому риба в Шарті вважалася делікатесом. Її іноді привозили з долини, але лише солону в бочках чи копчену. Ні з тієї, ні з іншої такої юшки не звариш. Їсти хотілося страшенно, але заливати шлунок гарячим окропом після доби голодування було б зайвим.