Під гребнем хвилі

Фаза 1. Минуле, яке я назавжди залишила позаду. Чи ні?

Фаза 1. Минуле, яке я назавжди залишила позаду. 

Чи ні?

Сни не приходять з нічого. За кожним із них ховається тінь згадки про минуле або завуальований натяк на майбутнє. Ніколи не вміла зазирати крізь час, але колись знала одного вродливого та підступного хлопця. Або думала, що знала… Він навчив мене не довіряти людям, а провидцям — в першу чергу. Брехливий пес, який проклав собі шлях до королівського палацу, ще вип’є чашу помсти до дна. Моєї помсти.

Сьогоднішній сон показав минуле, яке я воліла б ніколи не згадувати. Не через те, що воно має якесь вагоме значення чи може вплинути на сьогодення. Просто боляче знову бачити мить, коли я втратила його, назавжди змінивши свою долю.

— Добре, що в ту мить падаюче з неба каміння здалося візниці небезпечнішим, ніж я із сяючим ореолом над головою, — прошепотіла я, пригадуючи минуле, яке назавжди залишила позаду, — А могло бути й інакше. Цей недоумок міг кинутися в обійми смерті замість того, щоб сховатися за мною від загибелі. По волі богині, зберігши йому життя, я зберегла і своє. Він виявився єдиним, хто достеменно бачив, як саме я використала свою силу.

(Про події цього сну Маджері можна прочитати в книзі «Їх розлучила Смерть»)

— Всі тіла загиблих знайшли? — задумливо спитала лучниця, дивлячись у багряні язики полум’я.

Я лише сумно похитала головою. Його тіла я так і не побачила. Лише чула, що корона припинила пошуки після того, як залишила місто. А інші з нашого кортежу мене мало цікавили.

— І це все відбулося насправді? — прошепотіла Дезі. — У вас закохався загублений принц, ледь не зробив наступною королевою, а ви розповідаєте про це так, ніби йдеться про звичайну прогулянку? Чи вам лише примарилася вся ця історія?

Морок минулого сну розтанув, мов холодний туман, повернувши свідомість до реальності. Сонце давно закотилося за обрій, нагадавши всім, що темний період року майже настала і більше воно світити не бажає. Шкода. Сонячна осінь у Пенефорісі — окремий вид мистецтва, яким я воліла б насолодитися ще раз.

Та зараз насолоджувалися моїми словами, і це тішило ще більше. Обидві дівчини, немов малі діти, слухали історію біля вогнища, захоплено роззявивши роти. Я вже зрозуміла, що сьогоднішній день поставив собі за мету повернути мене в минуле. От тільки навіщо?

Який сенс нагадувати про жахливу частину життя, коли мою долю розбили на друзки, підставили та ледь не спалили на вогнищі? Ще й ці дівчата із зачарованими поглядами, немов сестри, яким я в дитинстві розповідала старі казки. Справжні сестри, а не ті, з якими мене невидимими ланцюгами зв’язала всевидюща богиня.

Читати ми тоді не вміли. Та й де було навчитися в загубленому серед північних гір селищі? Гарна пам’ять і сильне слово вже тоді були при мені. Цікаво лише дізнатися, навіщо Фіфа виповзла з домовини, щоб показати ті страшні події? Що вона хотіла цим сказати? Бісова жінка ніколи не вміла висловлюватися прямо, постійно вдаючись до ефемерних філософських виразів. Придушила б її, якби могла, але пізно. Кістляві руки Смерті випередили мене.

— Хто знає? Сни — це друге життя, і іноді їх не відрізнити від реальності, а реальність — від снів, — не почервонівши, збрехала я.

На моє щастя, більше питань не ставили. Вогонь весело потріскував, поглинаючи великі шматки деревини, ніби це була не стара кленова колода, а ніжна ягнятина під кисло-солодким винним соусом по-емілійськи, якої я тоді так і не скуштувала. Від спогаду про цю дивовижно смачну страву в шлунку тихо закололо. Це й не дивно — понад добу нічого не їсти. Я ж не безсмертна.

«Чого я згадала ту дурну ягнятину? Варто було б подякувати богині, що взагалі знайшлася їжа. І не абищо, а королівські дзеркальні коропи», — подумала я, помішуючи юшку у великому казані. — «Чого мені ще бракує? Я жива. Риби стільки, що можна ціле селище прогодувати. Ніби й смачно, і добре, а все одно — не те. Може, в цьому моя проблема? Що б я не мала, завжди хочеться чогось більшого».

— Майже готове, готуйте тарілки, — сказав Ілсе, розвішуючи мокрі речі на палицях біля багаття.

Хлопцеві вистачило розуму не встрявати в мою розповідь про минулі дні й не ставити дурних запитань про те, навіщо я її переказую. Я й сама не знала відповіді. Просто захотілося нарешті з кимось поділитися.

Пощастило, що риба й так була майже готова. Залишалося лише додати дрібку розмарину, який знайшовся неподалік озера, та потримати її в окропі, щоб дійшла до готовності. Навіть сіль не була потрібна, бо вода в озері виявилася солонкуватою. Варити вечерю довелося мені. У Дезії все валилося з рук, в Ілсе вони взагалі росли не з того місця, а лицарка навідріз відмовилася цим займатися. Кляті білоручки.

— Я й так самотужки місце під багаття готувала та рибу з води витягувала, поки ви сварилися! Ваша черга працювати! — обурилася Лі, схрестивши руки на грудях. — Це ж вам найбільше їсти хочеться? Я можу й до завтра поголодувати. За ніч зі мною нічого не трапиться.

— Було б добре, — крадькома додала Дезія. — Може, в тебе нарешті талія з’явиться.

Лицарка, вочевидь, цього не почула, і малій нахабі пощастило. До того ж я зовсім не розуміла суті проблеми. Талія в Лі була цілком нормальною. Вона ж воїн! Їй ще зброю в руках тримати та обладунки на горбі тягати. Таким дівчатам не можна бути тендітними, мов тонка гілка осоки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше