Фаза 2. Таємниця озера

***

Окинувши оком вередливу помічницю ті нахабну лучницю я зробили висновок:

— Ще б було непогано, щоб мала нахаба не плела інтриги в мене за спиною — то взагалі було б чудово. Але маємо те, що маємо. Якби я карала кожну дурепу, яку зачарувала Адель, то моє оточення звузилося б до розмірів вушка голки, — подумала я й відповіла замість лицарки: — Запам’ятай, люба: будь-хто в цьому світі й пальцем не поворухне без причини. Вороняче око тут зовсім ні до чого. Ви краще мені ще раз розкажіть про цю книгу та ваше закляття, чи що воно таке було.

— Я вже двічі вам усе розповіла до дрібниць, — спохмурніла Лі. — Якщо вам так цікаво, то самі можете спробувати.

— Чудова ідея! — охоче підтримала її Афродезія. — Давайте ще раз спробуємо, матінко.

— Чудова ідея, матінко, — перекривляла я її писклявим голосом. — Ти зовсім з глузду з’їхала? Хочеш, щоб мене по приїзді чекало письмо від Святого престолу в монастирі?

— Ми ж наче вже не їдемо в монастир, — здивувалася дівчина.

— Рано чи пізно, та в будь-якому випадку ми повинні там з’явитися, — знизала я плечима. — Воля Адель повинна бути виконана, якою б дурною вона не була.

— Я гадала, що вам довірили пошуки того, хто випускає у світ ці книжки. До чого тут монастир? — примружила очі лицарка.

— Її святість отримала провидіння від богині, що почати наш шлях треба з монастиря, — покривила я губами. — Хоча я думаю, що Делія просто вирішила поєднати наші пошуки з рядовою інспекцією.

— І її видіння завжди збуваються? — обережно спитала Лі. Я трохи подумала над її питанням і змогла знайти правильні слова.

— Вони дуже символічні, і їх треба вміти правильно трактувати.

— Ага, значить не дуже точні, — зробила правильний висновок дівчина. — Тому ви вирішили завітати до вашої подруги?

— Якої подруги? — спершу не зрозуміла я. — А ти про ту відступницю? Ми не подруги, скоріше старі колеги по ремеслу.

— Ви їй довіряєте? — здивувалася Афродезія.

— Звичайно ні. Я що схожа на дурепу? — обурилися я, відкусивши шматок коропа. — Вона колись допомогла мені виплутатися з халепи, а я їй. Та в неї залишився борг, і я можу дати їй шанс його сплатити. До того ж вона знає того, чиї передбачення завжди здійснюються.

— Вам видніше, а я збираюся спати. Казку я вже послухала, риби наїлася — пора й на бокову, — сказала лицарка й пішла мити в озері свою порожню миску.

— Хороша звичка — не залишати брудний посуд на ранок, — відмітила я для себе, сьорбаючи охололу юшку.

Афродезія клювала носом, і я веліла їм з Ілсе вкладатися спати, бо планувала вирушити в дорогу, щойно запалає ранкова зоря. Швидко похолодало. Всі, крім мене, вклалися біля вогнища, закутавшись у теплі ковдри зі збитої вовни. Ілсе відразу захропів, до нього швидко приєдналася Афродезія, а от лицарка спала, мов кам’яний істукан — тихо склавши руки на грудях. Підозрюю, що в рукаві в неї ховався стилет.

Над озером піднявся легкий туман. Біла димка навшпиньках вийшла з лісу та оповила галявину своїми вологими обіймами. Білі султани, підсвічені зоряним сяйвом, складалися в казкові образи звірів і птахів, зачаровуючи погляд. Спати мені не хотілося. І так тюленем пролежала більше доби — через тупу корову Афродезію. У воді щось тихо захлюпало.

— Мабуть, не вся риба подохла від магії, яку випадково прикликали дівчата, — промайнула в голові думка. 

Промайнула й зупинилася. Хоча в моїх жилах текла інша стихія, я надто довго прожила поруч із Фіфою, щоб бодай трохи розібратися в її магії.

— Вода, — цокнула я язиком, пробуючи на смак це слово. — Якби поруч була чародійка, що оволоділа цією стихією, то можна було б дізнатися більше. Вода довго зберігає пам’ять про того, хто й як її використовує. Не те що вогонь, який залишає по собі лише попіл та дим, що швидко розвіюються вітром.

І тут мене ніби блискавка вдарила: — А яким чином дві дівчини за допомогою книжкового віршика змогли викликати силу води? Може, Дезі приховує в собі цю стихію? — подумала я, вдивляючись у темну поверхню дзеркального озера. — Ні, не думаю, що це так. У такому випадку я мала б відчути в ній свою протилежність. У дівчині палає іскра, яку треба роздмухати до більшого полум’я. Може, дитинча Воронячого ока не таке просте, як здається?

Я пильно поглянула на кам’яне лице сплячої Лі. По ньому блукали тіні від вогнища, груди тихо й ритмічно здіймалися, і більше не було нічого незвичайного. Десь глибоко в ній ховалася велика й темна таємниця, але мені на неї було відверто байдуже. Її таємниці — не мої справи, поки вони не приносять клопоту. В озері знову щось почало хлюпати, ніби там купалася велика тварина: кінь чи олень, не менше. На нього мені також було байдуже.

— А якщо дівчата тут ні до чого?..

Не довго вагаючись, я рішуче підвелася й пішла крізь темряву до туманного озера. Вода була ще тепла. Її приємні обійми ласкаво прийняли моє тіло у своє лоно. Доторкнувшись ногами до піщаного дна, я відштовхнулася й пірнула.