Фаза 5. Старі знайомі

***

При наступній спробі крадькома підгледіти куди мене несуть, я наштовхнувся на погляд одного зі здорованів і вирішив поки не видавати, що не заснув від зілля. Якщо мене залишать одного, втративши пильність, можна спробувати вловити момент, щоб втекти. Сумку та кишені викрадачі обшукали, але таємний схованок в лівому черевику не знайшли. Це добре, значить вони не професіонали, а звичайні бандити.

- Куди його? – спитав хтось з моїх носильників.

- Шановного гостя чекають у кабінеті господаря. Тільки заносьте не через центральний вхід, а скористайтеся боковим, - зверхньо відповів сухий чоловічий голос. 

Такими голосами зазвичай володіють чоловіки тільки двох професій: клерки в суді, які запису сухі факти про дії вбивць, грабіжників та іншої наволочі, чи дворецькі багатих вельмож. І перші, і другі зазвичай звикли без зайвих емоцій реагувати на будь-що. Якби до їх ніг з небес спустився дракон чи впала відтята голова, ці люди і оком би не повели. Подібним тоном володіла Августа в Шарті, і для неї винести труп з маєтку було так само звичним ділом, як заварити вечірній чай з медом. Такий голос не можливо з чимось переплутати.

- Дідько, краще б до стайні мене віднесли чи деінде. З палацу втекти набагато складніше, - подумав я, примружив очі. Таке пару раз траплялося в моєму житті. Ледь кістки зберіг.

Нічим іншим, крім палацу, місце, в яке мене привезли, назвати було неможливо. Високі колони з молочного мармуру, підтримували широкі веранди будівлі з жовтого каменю. Поверхів було три або чотири, не менше. Широкі вікна з кольоровими вітражами обрамляла біла ліпнина, на якій в гіпсовій піні плескалися коні з риб’ячими хвостами. Ставлю п’ять золотих, що з панських спалень на останньому поверсі відкривається чудовий вид на місто. Сподіваюсь, в мене ще буде час це перевірити.

Тим часом, ми з хлопцями обійшли чималу будівлю і нарешті мене занесли всередину. Мабуть це був кухонний вхід, бо в ніс мені одразу вдарив різкий аромат бланманже з арманьяком та шафраном. Гидота рідкісна, проте багатії від нею мліють, як коти від кореня валер’яни чи м’яти.

- Ти знаєш де тут кабінет? – спитав один з амбалів в когось зі служниць.

- Чудово, вони ще й найманці, - кисло подумав я, і подумки почав рахувати кроки та відмічати повороти, щоб знайти вихід при нагоді.

Наш шлях був доволі довгим і вже на шостому чи сьомому повороті я почав збиватися в своїх підрахунках. Не біда, головне, що основний напрям я зрозумів.

- Ваше замовлення доставлено, пані, - відрапортував один з них, наче вони привезли святковий торт на прийом, а не живу людину.

Відповіді не послідувало. Мене поклали на щось м’яке і я долонями відчув дорогий шовк оббивки софи.

- Платню отримаєте не виході, шановні. Дякую, за ваші послуги. Сподіваюсь, він не сильно постраждав? – пролунав глибокий зацікавлений жіночий голос, який віддалено здався знайомим.

- Ще й як, - пробасив один з моїх викрадачів, - Жбурнув в нас якоюсь бридотою, ледь ноги волочимо. За таке надбавку треба платити.

- Облиште недоречний торг, ви знали на що йшли, - відрізала жінка, - А чого хлопець непритомний? Він хоч живий?

- Просто спить, - відповіла дівчина. 

Для себе я відмітив, що її кроків поруч я не почув. Незнайомка пересувалася наче кішка, 

- Ці бовдури ледь його не втратили і мені прийшлося застосувати свої методи,

- Ох уж ці «методи», - невдоволено пробурмотіла жінка, - Скільки він буде у такому стані? Мій час на рахунок золота.

У відповідь пролунала лише тиша. Цікаво б було побачити їх морди, якби я зараз зістрибнув з дивану і продемонстрував їм, що не сплю, але цей жарт виглядав би по дитячому дуркувато. Якщо такі думки з’явилися в моїй голові, значить «політ феї» ще не повністю вийшов з організму.

- Геть з моїх очей! – веліла жінка, - А про твої методи ми поговоримо пізніше. Я гадала, що батько суворо виховав їх, але, як я бачу - ви забули його науку.

Я не міг цього бачити, але фізично відчув, що бліда шкіра білявки налилася густими рум’янами. Якщо я правильно зрозумів, то вбивати мене не збиралися і їм потрібна була лише інформація. Питання: яка саме?

Тихе, невдоволене бурмотіння та звук зачинених дверей, дали мені зрозуміти, що найманці залишили кімнату. У повітрі вітав аромат осінніх квітів, кипарисової деревини та пряних парфумів з лілією. Звичайний запах багатого дома.

- Можеш більше не вдавати з себе сплячого, - різко пролунав голос, - Я бачила, як ти крадькома відкривав очі, та і сплячі так глибоко не дихають. З тебе поганий актор, Вольфганг.

- Справді? Треба було краще переймати досвід у ронського табору, – не втримався я від сарказму і розплющив очі. Знайоме витягнуте обличчя посміхнулося до мене:

- Вітаю в моєму новому домі, пане алхіміку. Як добралися?

- Бачу, Пенефоріс вас змінив, пані Де Гійяр, - широко посміхнувся я, впізнавши свою таємничу викрадачку.