Фаза 4. Сни на яву

***

Вся радість від еліксиру під назвою «Політ феї» була в кольорових снах, який він викликав. З ним ти знову ставав дитиною, міг літати і бачити все навкруги в казково-яскравих кольорах. Ніби чарівна фея Моргана садила тебе малого собі на коліна в затишному дерев’яному котеджі біля річки чи лісу, і розповідала чарівні історії. Іноді вони були легкими, і швидко зникали, як ранковий туман, а іноді - захоплюючими. В таких снах ти повинен був розкрити чиїсь секрети або знайти таємні скарби. В будь-якому разі, ці сни завжди залишатися добрими.

В мене був інший ефект. Шлунок нудило, а голова розколювалася, ніби її роздирав на дві частини лісовий ругару. Нутрощі вивертало, в надії познайомити навколишній світ з моїм внутрішнім.

- Був дурнем, ним і залишився, - незадоволено проскреготів сталевий голос над моїм вухом.

- Чого це я дурень? – я ледь зміг вичавити з своєї горлянки ці прості слова.

- З ким це він розмовляє? – пробасив інший голос.

- Не звертай увагу, він марить, - відрізала жінка.

- Та, не ти, - в’їдливо пирхнув сталевий голос, - Про такий розклад не ти повинен був думати.

Через силу, я зміг розплющити одне око: поруч зі мною на брудній бочці з-під риби сидів сивий кардинал. Його біле волосся та бліда шкіра світилися в темряви фургону, як справжній срібний Сивіль.

- Так, це ви хотіли зі мною поговорити? Навіщо тоді труїли? Могли би з’явитися уві сні, як і вночі. Або просто прийти, як це роблять нормальні люди, – не зрозумів я, розглядаючи його розшитий коштовностями костюм кольору слонової кістки.

І як йому не шкода в такому вбранні їхати в брудному возі серед гнилої риби? Гюстав закинув ногу на ногу і зверхньо поглянув на мене, поправляючи накрохмалену краватку.

- А, вас і так тут немає, - зрозумів я, - Швидко ви перейняли фокуси старої рудоволосої подруги.

Сивий голосно розсміявся, від згадки про Маджері, і почав витирати невидимі світу сльози, розшитою золотом хустинкою.

- Якщо стане наснаги повторити ці слова їй в обличчя, то можеш рахувати, що ми квити за мою допомогу, - задихаючись від реготу сказав він.

- Яку допомогу? – скривився я, - Хіба не ваші хлопці мене сюди затягли сюди?

- Звичайно, ні, - він перестав сміятися і суворо поглянув на моїх викрадачів, - Про твою безпеку повинен був подумати мій заступник. Амбіційна паскудна тварина Антоніо, мав до тебе приставити охорону, після того, як втягнув в цю справу. Як був, зарозумілим бовдуром, так і залишився.

- Це від вас в мене голова так болить? Бо для похмілля після «польоту феї» якось зарано, – не втримався я.

- Скоріше за все, - кивнув він, - Я трохи пришвидшив твій метаболізм, щоб вивести отруту з організму. Ти повинен мати чистий розум, коли тобі задаватимуть питання.

- Які ще питання? – не зрозумів я.

- А я звідки знаю? – розвів руками Гюстав, - Тебе ж запрошували на розмову? Значить будуть задавати питання. Ти встиг щось корисне з’ясувати з приводу долі «Фортунаті»?

- Коли б я встиг? – обурився я, - Тільки вислухав вашого посіпаку і збирався їхати до монастиря, щоб понишпорити в їх бібліотеці.

- Ти обрав правильний напрям, але хибний час, юначе. В бухту Трьох смертників обов’язково треба завітати, але не раніше, ніж Уран та Нептун стануть в секстиль. Монастир - сумне місце, там нічого робити. А ось сама бухта доволі цікава – є на що подивитися в правильний час.

- А не можна простіше сказати? В мене курс астрології був десять років тому, - насупився я.

- Завітай до мадам Жозефіни. Її салон знаходиться в Аргентумі, поруч з «Веселою німфою». Гарне колись було місце, - замріяно посміхнувся він, і раптово штурнув мене ногою, - А тепер - прокидайся!

Віз останній раз скрипнув і зупинився. Візниця з кимось перекинувся парою слів на незнайомому мені діалекті схожим чимось на південну говірку. Значення більшості слів мені були невідомі, але я точно впізнав острівну лайку. Судячи з неї, везли мене до якоїсь старої гаргульї, опис якої щедро приправили багатьма яскравими епітетами. Сподіваюсь, що з химерним монстром, якого я зустрів в підгір’ї, ця особа не мала нічого спільного.

Сивий кардинал зник так само несподівано, як і з’явився. В голові сильно паморочилося, але в цілому ставало краще з кожним подихом. Не знаю, які фокуси використав цій блідий чаклун, який назвав себе герцогом, але я не тільки не заснув від «Польоту феї», а і зміг зберегти відносно чистий розум.

- Підіймайте його, - скомандувала жінка.

Три пари рук витягли моя тіло з возу, і понесли вгору по схилу, ніби мішок з картоплею. Розтуливши на мить очі, я побачив стрімкі крони пірамідальних кипарисів, які розрізали зеленими стрілами блакитне сонячне небо. Звичайного для Пенефоріса шуму моря та крику птахів, чутно не було. Скоріше за все, ми високо на пагорбах, чи взагалі встигли виїхати за місто. Скільки тривала розмова з примарним сивим кардиналом? Хто знає, уві сні час іде інакше. Сонце вже високо, тому запросто могло пройти година чи дві, замість лічених хвилин нашого спілкування.