Фаза 2. Заплутаний шлях до знань

***

Кинувши в сумку пару вовняних в’язаних носків, записник з пляшечкою чорнил, та мішечок з сухофруктами в дорогу, я не забув написати коротку записку, що можу не встигнути на вечерю, щоб дід не хвилювався. Хто його знає, як далеко від Пенефорісу знаходиться бухта Трьох смертників і скільки часу займе мої досліди. В місто мене привезли рони, підкинувши прямо до дверей дому старого алхіміка. Як звідси вибратися і де найближча кінна площа, я і гадки не мав.

Так звані кінні площі, де можна було знайти караванників та перевізників, були у кожному місті. Це було щось середнє між базаром, складом та стайнею. Подовгу зупинитися торгівцям тут не дозволяли: привіз товар, вивантажив, отримав гроші, переночував і їдь собі далі. Пенефоріс велике портове місто і таких площ тут повинно бути багато.

Запитавши дорогу в найближчому шинку, я почав підніматись по схилу у верхній Тельфер. Паскудна частина району. Здавалося, що тут зібралася вся погань Пенефоріса. Портові квартали були брудними і бідними, але в них мешкали сім’ї простих рибалок та моряки. Верхній Тельфер був інакший: буйним цвітом тут розквітли лавки контрабандистів, підпільні клуби та дома розпусти, де практикували види втіх, які були під суворою забороною. Кожний з шинків став прихистком для крадіїв та головорізів різної ступені кровожерливості. На одній вулиці могли розміститися заклади різних кланів, це було помітно по символам біля входу. Летюча риба на шампурі, крабова клешня, голова мурени, кракен, який тримає корабель в своїх диявольських щупальцях, та найогидніший – знак Левіафана. Його тут було найбільше.

Левіафана описували в старовинних бестіаріях, як стародавнього змія чи дракона, і вважали загрозою всьому живому. Але тут він означав найбільшу та найкривавішу банду, про яку я тільки чув. За пару тижнів проведених в Пенефорісі, я встиг зрозуміти – місто дуже різне, і треба думати що і де ти говориш, щоб не накликати халепу на свою голову. Мітка алхіміка слугувала мені неабияким захистом, як і той факт, що я оселився у строго Зігфі, якого всі знали та поважали. Але і це не давало мені повну амністію на вчинки. 

Першого ж дня після нашого прибуття, ми з Ді вирішили прогулятися верхнім Тельфером. До нас в шинку одразу ж причепилася набундючена компанія з міткою Левіафана. Їм дуже не сподобався вигляд молодого алхіміка, і вони почали цькували його за ронську зовнішність. Мені вистачило розуму не встрявати в дискусії, та одразу показати татуювання гільдії. Це не зупинило їх насмішки, але не привело до бійки, що було вже не погано.

Коли ми розплачувалися за обід з шинкарем, він пошепки попросив мене не приводити більше сюди «цього хлопця». Зморшкуватий хазяїн закладу щиро не хотів, щоб його шинок спалили, якщо з Дієго тут щось станеться. Я кивнув йому і ми почали обходити верхній Тельфер стороною, а коли треба було потрапити в інші райони міста, то давати гак західною частиною, де мешкало багато осілих ронів.

Гадаю, саме туди постійно бігав Ді. Невгамовний хлопець був схожий на кота, який навесні шукає собі пару. Або декілька пар. Чесно кажучи, після десятого імені його нового захоплення, я вже перестав їх запам’ятовувати. Головне, що кожного ранку він повертався цілим та неушкодженим. Старий Зігфі буркотів, що він постійно заспаний на практиці, але я знав – він радий, що хлопцю сподобалося у великому місті і він сподівався, що хлопець захоче тут залишитися.

Я не ліз в їх справи. Офіційно, Дієго був моїм помічником, а не Зігфрида і, якщо, молодий алхімік захоче у нього продовжити навчання, то я не став би ставати цьому на заваді. Він був здібний, тонко відчував нюанси і гарно набив руку на виготовленні еліксирів. Єдине, що було у хлопця паскудним, окрім звички вештатися десь ночами, це його почерк. Закарлючки на папері навіть літерами було важко назвати. Через це його записники з першого погляду виглядали написані шифром, ключем від якого володів тільки сам автор. Якщо Дієго вирішить змінити майстра – це його справа.

Кінна площа виявилася великим майданом, навіть порівнюючи з її столичними сестрами. Візниці тут не стояли рядами, зазиваючи скористатися їх послугами, а заклопотано кричали один на одного та махали руками, сподіваючись відвоювати більше місця для своїх возів. Я спитав кількох про монастир, але у відповідь чув: Акритос, Міртуба, Гленема та назви інші великих міст королівства. Знайшлися навіть охочі їхати в Шарт, а моє прохання підкинути до бухти Трьох смертників, чути ніхто не хотів.

- Давати такий гак заради тебе одного? – скривився візник з бугристим червоним носом, - Не за які гроші! В мене вантаж прянощів може промокнути під дощем. Шукай іншого дурня!

І так відповідали всі. Зневірившись в своїй ідеї, я сховав в сумку шкіряний мішечок з грошима, та вже збирався йти шукати вдачу десь в іншому місці, коли до мене підійшов здоровий хлопець в вовняний шапці та батогом на поясі.

- Тобі треба до монастиря чи далі в поселення? – прогундосив він, жуючи в роті соломинку.

- Тільки до монастиря, - кивнув я.

- У мене вантаж в «Білий альбатрос», це таверна на дорозі недалеко від бухти. Спочатку заїдемо туди, а потім і до монахинь можу підвести. Якщо не боїшся запаху риби, то місце для тебе вистачить, - махнув він рукою.

- Ведіть, я на все згоден, - зрадів я і попрямував за хлопчиною. Натовп проковтнув його, як малька затягує у свою пащу гігантський кит. Біла вовняна шапка швидко пропала серед людей, навіть велетенський зріст не допоміг. Щоб не загубити хлопчину серед переповненої площі і не втратити єдиного візника, який погодився підвезти мене до бухти, я пришвидшив крок.