Фаза 1. Рибини бувають різними

***

Дорога від сірого дома виявилася довшою, ніж я очікував. Ранкові барки повернулися до бухти. Рибалки бігали по заваленому сітями пірсу, розвантажували судна, розкладували рибу по бочкам та ящиками. Після трупного смороду запах свіжої риби, солі та водоростей здався мені свіжим і смачним. Порожній шлунок одразу дав знати, що оговтався від ранкового потрясіння і готовий для прийому їжі.

Помацавши кишені, я знайшов пару мідяків, які завжди, про всяк випадок, залишав у всіх речах на чорний день. Цього було вдосталь на кухоль води, шмат хліба, чи подяку тому, хто вкаже вірний шлях. На рибу також повинно вистачити.

- Вибирайте, пане, - махнув рукою жилавий чолов’яга у теплій шапці з дубленої шкіри та стьобаної вовни, - Після шторму, завжди гарний улов - риба сама стрибає в сіті.

Чого тут тільки не було: барабулька, камбала, кефаль, ставрида, луфарь, морський карась і ще величезна кількість видів, назв яких я не знав. Тепло одягнені малі хлопчики та дівчата сортували вилов, відділяючі дрібноту, з якої можна тільки юшку варити, від великих рибин на продаж. Хижими тінями над ними кружляли чайки і баклани, в надії схопити здобич, пікіруючи з повітря. З землі їм склали конкуренцію місцеві коти. Строкатою хвилею вони хлинули на причал, і під лайку рибалок почали вимагати законну платню за оберіг від гризунів. До мене прибився великий чорний кіт та почав тертися об ногу. Я погладив його і мимоволі роздивився луску на ще живій рибі.

- Можете не придивлятися, пане. Все свіже, тільки з човна дістав.

- Не сумніваюся, - пробурмотів я, - А ви не знаєте рибу, в який луска розміром з золотий Бартоломій?

- Та я вже не пам’ятаю, як він виглядає, - розсміявся чоловік, показавши залишки жовтих зубів, - Ми ж не блакитний тунець чи палтус ловимо. Ось за них можна і золотом брати. А ця вся дрібнота - по три штуки на мідяк.

- Він ось такого розміру, - сказав я, намалювавши пальцем на мокрому піску коло. Чоловік придився до мого малюнка, почухав куцу борідку і відповів:

- На луску дзеркального коропа схожа. Тільки це не морська риба, а прісноводна. Водиться в озерах, що за пагорбами біля бухті.

- В окрузі чимало бухт. В якій саме?

- В тій, що названа на честь Трьох смертників. Вже не пам’ятаю їх імена, - задумався чоловік, - Там ще монастир стоїть. Монахині розводяться озерних карпів, бо їм бачим-то богиня забороняє їсти морську рибу. Ну не дурепи?

- Йосип босий, знову монахині. За що і перед ким я так завинив? - прошепотів я, проклинаючи злу долю, - Цього року один монастир я вже підпалив. Сподіваюсь, повторювати це не буде потреби.

- Що ви кажете, пане? В мене вуха після вітру погано чують, - сказав рибалка, знімаючи шапку. Я відмахнувся від нього і протягнув мідяки за рибу.

- Дайте пару ставрид і оцю камбалу. А якщо вистачить, то ще якоїсь дрібноти киньте цьому красеню.

Кіт зрозумів, що мова пішла про нього, і почав завізяти танцювати біля моїх ніг. Коти завжди якось це розуміють, навіть, якщо їх ім’я ніхто не казав вголос, або взагалі вони його ніколи не мали.

- Цього велетня ми знаємо, - посміхнувся чолов’яга і кинув тваринці дрібну тюльку. Вона не встигла долетіти до землі. Кіт зловив її в повітрі і рибка швидко зникла в його пащі.

- Звуть якось? Чи просто кіт, який гуляє сам по собі? – поцікавився я. Шкура в звіра була чорна, аж смоляна, і блищала на сонці.

- Це ж кіт - одне одному не заважає, - відповів рибалка і кинув коту ще одну рибу, - Ніби доглянутий, годований, але іноді прибігає пошукати вдачі, як і всі інші. Місцевий авантюрист.

- Ви рибалку Кайля не знали часом? – вирішив і я також спробувати вдачу.

- Ні, а хто це? – спитав чолов’яга, перев’язуючи мотузкой від сітки моє замовлення.

- Вже не має значення.

Я подякував чоловіку, щиро здивувавшись, що новина про мерця на кораблі не встигла розповсюдитися по всьому Тельферу. Чи це пріор Антоніо постарався притримати чутки? Кота в мішку довго не сховаєш, рибалки це згуртована спільнота. А як ще вижити в морі, якщо не знаєш своїх колег по ремеслу?

Забравши в нього рибу і не забувши почухати за вухом зайнятого їжею кота, я у роздумах пішов своєю дорогою. Яскраве сонце сліпило очі, а шум моря та вітру приємно бадьорив розум. Знову монахині зі своїми витребеньками. В монастирі святого Брухоса таємно жили відьми, які не могли тримати в руках срібла. Обітниця богині не торкатися його, стала вдалим прикриттям такого цікавого фізичного явища. В бухті Трьох смертників їх сестри відреклися від морської риби. Я прискіпливо поглянув на велику плоску камбалу, яка була схожа на повний місяць c хвостиком, і задумався.

- Чим їм вона не вгодила? Який сенс відмовлятися від морської риби, щоб вирощувати в ставках та озерах прісну? Чи я думаю не в ту сторону і луска з корабля не має відношення до їх карпів? Це можна легко перевірити, коли мені доставлять пакунок з сірого дому. Якщо амулет засвітиться поруч з лускою, то це буде вказувати на її містичне походження. Він реагує на ріг гаргулья і на луску русалки повинен також засяяти. Проте, рибалка правий – це дурня якась. А мій досвід каже, що монахині вдають з себе набожних дуреп, лише тоді, коли їм це вигідно. З іншої сторони, ну не можуть же у всіх монастирях королівства мешкати відьми? Чи можуть?