Фаза 3. Кривава мітка

Фаза 3. Кривава мітка

Не можу сказати, що побачила щось жахливе на дні склянки, та погляд ворожки був переконливо переляканим. Я задумливо поглянула на Енью й зробила висновок:

«Ні, це не порожня вистава, вона й справді перелякана. Але до чого тут мушля?» — подумала я, роздивляючись захисні символи на тонкому склі. — «Скоріше, справа в якомусь місцевому забобоні, про який мені невідомо».

Хоча наш табір щороку мандрував півднем упродовж темного півріччя, до портового мегаполіса ми майже не навідувалися. Вотаме не любила Пенефоріс, попри те, що тут за вистави платили краще, ніж будь-де. Уже потім, після смерті старої голови, розібравшись у книгах обліку, я з'ясувала, що вона знайшла інший вид заробітку. Не надто легальний, зате доволі прибутковий.

Ні, в особливо небезпечні справи Вотаме, на моє щастя, пірнати з головою не стала. Усе було простіше. Під виглядом заморських виробів та коштовностей у наших возах перевозили підробки. Роботи місцевих майстрів, які лише здалеку нагадували іноземні творіння, та точнісінькі дублікати з підробленими клеймами відомих творців. Це не була бутафорія, адже метали й каміння не підробляли. Ці вироби виготовляли з тих самих матеріалів, що й оригінали, тому й якість була відповідною.

Та й справді, хто там буде придивлятися до якоїсь мітки та докопуватися, звідки прибула річ, якщо вона виглядала винятково? Більшість місцевих ніколи не чули про талановитих склодувів, ювелірів та гончарів, чиї імена прикрашали вироби. Ті майстри, звісно, також про це не знали, але вони були далеко, а гроші, які платив народ, осідали тут, у наших кишенях.

«Той, хто хоче бути обманутим, завжди знайде привід», — жартувала Вотаме, після того, як проводила гостей зі свого намету. — «Як гадаєш, чому на прийом до віщунів та гадалок стоять черги? Ми даруємо надію і віру в краще майбутнє. За гроші, звісно».

Подібні судження було дивно чути від справжньої обдарованої провидиці. Я так і не зрозуміла, чому вона дурила чесний народ, якщо могла сказати їм правду. Мабуть причина була в тому, що правда в більшості випадків нічого не коштує. Поважні пани та панянки не хочуть її чути і не будуть платити. Саме так вона і вважала. За правду не платять. Її або отримують безкоштовно, або не отримують зовсім. Врешті-решт, це її і згубило. 

Мушля не виходила в мене з голови. Вона була схожою на маленьке риб’яче серце, яке щойно витягла хазяйка з розрізаної камбали. І чого Енья так розхвилювалася? До звичайних оку ронських захисних символів від злого ока, жінка додала незнайомі. Грубі розчерки та плавні лінії спліталися в дивакувате мереживо, формуючи знак. І він точно мав приховану магію. В цьому не було сумнівів. 

— Де вона? — Енья почала швидко обшукувати постіль.

— Це був лише сон! Немає у мене ніякої мушлі, — запротестувала я. — Чи ти думаєш, що я зі сну її принесла з собою?

— Шанталь теж так казала, поки не знайшла її під подушкою, — гнівно відповіла дівчина. — Ти знаєш, що воно таке?

— Просто дивна мушля? — запропонував очевидну відповідь лицар.

Хлопець уже не посміхався, а пильно вдивлявся у ворожку з виглядом людини, яка гадає, чи становить загрозу вуличний божевільний.

— Це кривава мітка Червоного Скрейла. Таку знаходили у більшості жертв, — кинула вона через плече, методично обмацуючи постіль. — Через неї його й прозвали Червоним.

— Ми в Пенефорісі. Тут кожна друга дівчина носить прикраси з мушель, а кожна третя — з перлів, — сухо зауважив Гийом. — І я маю на увазі Тельфер. На пагорбах їх носять усі чоловіки. Я якось підкотив до одного такого в барі, а вже в кімнаті виявилося...

Проте Енью зовсім не хвилювали нічні походеньки дебелого лицаря. Вона обурено схрестила руки на грудях і з викликом поглянула на хлопця.

— Вона називається абалон, і її неможливо зустріти просто так на цьому краю моря Нанджи. Їх привозять із далеких островів, куди рідко потрапляють кораблі. Хіба що їх заносить туди штормом.

— Я бував на островах і чув подібні байки, — кивнув Гийом. — Ви архіпелаг Ірідаль маєте на увазі?

— Так, ти чув цю легенду, і все одно сперечаєшся зі мною просто заради втіхи? — спохмурніла жінка.

— Я теж чула про це. Вотаме мені розповідала легенду про очі Ірідаль, — прошепотіла я.

— Ось хто алхіміку повідав цю казку! — розреготався лицар. — А я ще думав: який півень його клюнув в зад, що він подався на південь?

— Ще один майбутній мрець, — Енья криво всміхнулася у відповідь. — Хтось із твоїх пустоголових друзів-мрійників вирішив пошукати русалок?

— Русалки існують? — не зрозуміла я, що їх так розвеселило.

— Тільки у хворій уяві деяких людей, — знизав плечима Гийом. — Архіпелаг Ірідаль назвали на честь сузір'я, яке вказує шлях до нього. Так острівні народи називають сузір'я Діви.

— Вказує шлях, щоб туди пливли кораблі? — не зрозуміла я

— Щоб вони туди НЕ пливли, — підкреслив Гийом. — Море в тих місцях неспокійне, а навколо островів приховані підводні скелі. Більшість кораблів не пережила близького знайомства з ними.

— Так ти лицар чи моряк? — в'їдливо запитала Енья. — Чи звичайний дурень?

— Всього потроху, — чесно відповів він. — Через те, що поруч з островами Ірідаль гинуть кораблі, почали ходити легенди про русалок, які заманюють їх туди своїми піснями.