Під гребнем хвилі

Фаза 5. Те, що шукає серце 

Фаза 5. Те, що шукає серце 

Битися вдвох проти десятка озброєних матросів — справа не для слабаків, та ми такими й не були. Раптовий напад дав перевагу, проте я швидко зрозумів: махати довжелезною сокирою у заваленому мотлохом вузькому провулку — не найкраща ідея. Лезо чіплялося за ящики та діжки, які не залишали простору для фінтів. У рудого були ті самі проблеми. Ледь ухилившись від рапіри, що цілила йому в шию, Кальм одразу отримав укол у ногу. Сталеві обладунки захистили від поранення, залишивши лише подряпину. Якщо так триватиме й далі — цілими ми не вийдемо. 

Правило, якщо у вуличних бійках узагалі могли існувати якісь правила, було одне — вижити попри все. Якщо шансів це зробити було обмаль, то залишалося тільки забрати якнайбільше народу з собою в пекло, за можливості. Матросня, злодії та волоцюги знали це, тому й билися, мов востаннє, не нехтуючи нічим. Честь, гідність та інше високоморальне лайно в брудних провулках ролі не грало. Життя або смерть. Пан або пропав. Відзначаєш із друзями виграш або годуєш риб біля пристані. Час і мені згадати ази виживання в Тельфері. 

Жбурнувши свою сокиру в юрбу, я поцілив у дебелого хлопа. До сьогоднішнього ранку цей легінь був десь із два метри заввишки, але після близького знайомства з гострим лезом став рівно на голову коротший. Якщо порожня макітра не допомогла йому не вплутуватися в бійку, то хай не ображається, що втратив її. 

Позбувся сокири я не просто так. Щоб здобути їй заміну, спершу треба дати можливість підступитися до себе. План спрацював, як я й очікував. Побачивши беззбройного лицаря, мов мухи на шмат м’яса, до мене злетілися всі охочі скуштувати крові. 

І вони її скуштували. Отримавши кулаком у ніс, пруткий грабіжник захрипів, захлинувшись юшкою, і впав на землю. Перехопивши непотрібний йому кривий дюсак, я продовжив бій. Ця проста й дешева, схожа на шаблю зброя була вельми популярна серед місцевих. Вона не потребувала особливого досвіду чи навичок і була корисною як у побуті, так і в подібних ситуаціях. Хоча, якщо добре подумати, бійки в Тельфері, це така ж частина побуту, як і ловля риби чи святкування Дня всіх мертвих. 

З новою зброєю діло пішло жвавіше. Якби ще обладунки не заважали робити стрімкі розвороти та випади, взагалі було б чудово. На полі бою броня необхідна, щоб захистити від влучання ворожої стріли, важкого меча або списа. Тут вона стала зайвим тягарем. У вуличній бійці цінується швидкість і спритність, а не шолом із кирасою. 

Та мені гріх жалітися. Кальму було набагато гірше. Кинувшись уперед, він опинився в самому серці битви та поки не здогадався змінити зброю. Наче весляр на шлюпці, він махав своїм довгим мечем, але пруткі матроси та міські бандити легко ухилялися від смертоносного леза. Що б хто не казав, але лицарі — не вуличні рубаки. У рудого була зовсім не підходяща техніка. Треба було його витягувати. Ні, ну справді — лицарі також іноді потребують допомоги, тому й часто-густо ми працюємо парами чи трійками. 

Я коротко свиснув, а потім ще двічі. Минуло кілька хвилин і двоє поранених ворогів, але мене ніхто не почув. Невже палуги захопилися птахом і відійшли настільки далеко, що не почули клич на допомогу? Відбиваючись одразу від чотирьох, я ще раз повторив комбінацію свисту. 

З іншого боку провулку почувся гвалт. Левина своїми пазурами та тілом прокладала дорогу до Кальма. Рікон з’явився менш ефектно. Із загрозливим шипінням він ударив головою мого нападника та одразу вгризся в його ногу. Чоловік закричав і забився в зубах палуга, ніби товстий пацюк. Не пощастило. З кінцівкою він може попрощатися. 

Поява двох хижаків не пройшла непоміченою. Вузький провулок став швидко, але впевнено спустошуватися. Грабіжники, матросня та інша шваль зробили правильний вибір, рятуючи свої життя та вцілілі кінцівки. Допомагаючи один одному, вони хутко тікали. 

«Раз не кинули один одного спливати кров’ю, то точно якась банда», — подумав я, відбиваючись від особливо зарозумілого телепня з татуюванням змія.

Власне, цей лисий покидьок залишився єдиним, хто стояв між нами та парою ронів. Та й йому швидко вистачило розуму ретируватися. 

— Ти не знаєш, з ким зв’язався, сволото! — крикнув твін наостанок, зникнувши за рогом. 

— Ну, і де це ми вешталися? Здобич хоч зловив? — докірливо спитав я у Рікона, піднімаючи з землі свою сокиру. 

Палуг коротко нявкнув, ніби вибачаючись за затримку, і широкими стрибками побіг за лисим. Я двічі коротко свиснув, зупиняючи звіра від погоні. Повеселилися — і досить. І так купу незапланованих трупів залишили за собою. 

Права щока рудого була розсічена, і кров цівками стікала по підборіддю. Нарешті йому підправили гарне личко. Стільки років носить меч, а вперше пику йому розфарбували не на полі бою, а в засцяному провулку. Не зважаючи на порання, лицар підскочив до зв’язаних ронів і розрізати мотузки.

— Де Вольфганг? Він з вами? — оговталася від страху Есфірь, знімаючи залишки пут. 

— Привіт, Кальм, як вчасно ти з’явився. Рада тебе бачити, Гийоме, зараз розцілую від щастя, — пробурмотів я, допомагаючи дівчині підвестися. — Але ж ні… Перші слова прекрасної панянки — це не вдячність за порятунок, а згадка про сраного алхіміка. 

— Вибач, — відповіла вона, потупивши очі. — Дякую за порятунок. Вас саме провидіння послало з’явитися на нашому шляху. 

— Це вже краще, — кивнув я. — Що ви забули у верхньому Тельфері? Ваші родичі живуть у західній частині, а тут кочівникам з’являтися зась. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше