Фаза 5. Те, що я шукав

***

Битися вдвох проти десяти не дуже розумно, але поки вдавалося не погано. Раптовий напад надав перевагу, але я швидко зрозумів, що махати здоровенною зброєю у вузькому провулку, який завалений мотлохом, не краща ідея. Сокира чіплялася за ящики та бочки, які не давали простору для фінтів. У рудого були ті самі проблеми. Він ледь вклонився від рапіри, як мітила йому в шию, і отримав укол в ногу. Сталеві обладунки врятували від поранення, лезо лише залишило на них подряпину, але якщо так продовжиться, то цілими ми не вийдемо. Давши в ніс одному з матросів, я вибив в нього з рук короткий дюсак і почав згадувати основи вуличних бійок. В них було лише одне правило - вижити попри все. Честь, правила та інше лайно - не суттєво. Кинувши свою сокиру в юрбу, я активно почав махати дюсаком. Ця проста і дешева зброя, дещо схожа на шаблю, була дуже популярна серед нижчих прошарків суспільства. Вона не потребувала особливого досвіду чи навичок і була корисною, як в побуті, так і в подібних ситуаціях. 

З ним діло пішло жвавіше. Якщо б ще обладунки не заважали робити стрімкі розвороти, але то можна пережити. Кальму було гірше. Кинувшись вперед, він опинився в самому центрі юрби і поки не додумався змінити зброю. Наче весляр на шлюпці, він махав своїм мечем, але пруткі матроси та міські бандити, легко ухилялися від смертоносного леза.

Треба рудого витягувати. Я тричі коротко свиснув і потім ще раз довше. Пройшло пару хвилин і два поранених ворога, але мене ніхто не почув. Невже вони захопилися птахом, що відійшли настільки далеко, щоб не почути клич на допомогу. Відбиваючись від чотирьох одразу, я ще раз повторив комбінацію свисту. 

В провулок вдарила золота блискавка. Левина своїми пазурами та тілом прокладала дорогу до Кальма. Рікон з’явився менш ефективно. З загрозливим шипінням він вдарив головою мого нападника і одразу вкусив його за ногу. Чолов’яга закричав і забився в його зубах ніби товстий пацюк.

Поява двох хижаків не пройшла непоміченою, провулок став швидко але впевнено спустошуватися. Грабіжники, матросня та інша шваль зробили правильний вибір, рятуючи свої життя та вцілілі кінцівки. Допомагаючи один одному, вони швидко тікали. Раз не кинули один одного спливати кров’ю, то точно якась банда.

- Ну, і де це ми вешталися? Здобич хоч зловив? - спитав я у Рікона, піднімаючи з землі свою сокиру. Її леза були залиті багряним, але тіла поруч не було. Комусь пощастило. 

- Ти не знаєш з ким зв’язався, сволота! – крикнув татуйований громила і зник за рогом.

Палуг коротко нявкнув, ніби вибачаючись за затримку, і широкими стрибками побіг за ним. Я двічі коротко свиснув, зупиняючи його від погоні. Рудий зробив те саме. Повеселилися і досить.

Права щока рудого була розсічена і кров з неї стікала цівками по підборіддю. Нарешті йому підправили гарне личко. Кумедна вийшло. Стільки років в боях, а вперше пику йому розфарбували не на полі бою, а в засцяному провулку. Не дивлячись на це, лицар підскочив до зв’язаних ронів і розрізав мотузки.

- Де Вольфганг? Він з вами? - вигукнула Есфірь, знімаючи залишки пут. 

- Привіт, Кальм, рада тебе бачити. Дякую, що врятував Гийом, зараз тебе розцілую за те, що врятував, - пробурмотів я, допомагаючи дівчині підвестися, - Але ж ні, перші слова прекрасної панянки, це не вдячність за порятунок, а згадка про сраного алхіміка.

- Вибач, - відповіла вона потупивши очі, - Дякую за порятунок. Вас, мабуть, послало саме провидіння з’явитися на нашому шляху.

- Це вже краще, - кивнув я, - Що ви забули в верхньому Тельфері? Ваші живуть в західній частині, а тут кочівникам з’являтися зась. 

- Ми були біля доків, шукали Вольфганга, коли на нас напали. А ви звідки взялися? 

- Не повіриш, пташка нацвірінькала, - посміхнувся я, - Вольфганг в Пенефорісі? Що він забув в портовому районі? Я гадав, що з його грошима і статусом можна знайти місце по краще.

- Він прибув сюди з нашим караваном, а потім ми розбіглися. Допоможете його відшукати?

- Рудий, побудемо ще трохи казковими лицарями в білих плащах? - кинув я через плече. 

У відповідь була тиша. Кальм з Жакері стояли і дивилися один на одного, немов дві німі мармурові статуї. 

- Агов! Я до кого звертаюся? - крикнув я, вдаривши в долоні. 

- Я тебе чув, - відповів рудий, не перериваючи дуель поглядів, - Допоможемо, але після цього ми квити. Ти врятував мене, а я тебе. Життя за життя.

- У тебе кров на обличчі, - вказав на його поранену щоку кочівник. Кальм витер її рукою і нарешті перевів погляд на Есфірь:

- Куди треба йти? 

- Пані каже, що в доки, але спочатку - я б перехопив чогось. Та й тобі треба підлатати мордяку.

- Не з цукру, не розтану, - відповів він, примруживши очі, - Гайда шукати алхіміка. Можливо, він знає якесь нормальне житло біля моря.

- Дідько, а я так сподівався, що ти передумаєш, - я глибоко зітхнув і розвів руками, пояснюючи ронам про що мова, - Принц забажав жити біля моря. Всі коріться і падайте навколішки перед його світлістю.

Жакері пирснув від сміху. Кальм коротко глянув не мене і показав жест, який зазвичай вельможі не використовують.

- Іди до дупи, - крикнув він, - Але спочатку допоможемо їм знайти алхіміка. Хтось мав його бачити, Вольфганг помітний хлопчина, в натовпі не загубиться.