Фаза 4. Шепіт Зефіру

***

Я обережно переступила підвіконня, яке вело на веранду. Свіжий морський вітер додав  бадьорості, змиваючи з обличчя липке павутиння сну. Нічого схожого на наш звичайний вівтар для вшанування померлих ззовні було. Низький табурет на трьох ніжках прикрашали безліч кольорових осінніх квітів: чорнобривців, жоржин, хризантем та айстр. Я сіпнулася від холоду та спогадів. Білі зірки айстр майоріли поміж розмаїття барв та нагадували прапор святого ордену, який збирався мене судити в підгір’ї. Бісові святоші.

Через холодний морський бриз, ніжні пелюстки почали в’янути, і це робило картину по особливому трагічною. Вмираюча краса осінніх бутонів підкреслила глибоку тугу за молодою дівчиною, чия намальована чорним вугіллям посмішка, навіки застигла на шматку пергаменту. 

Жакері запалив довгим сірником свічку в банці і поставив серед квітів. Тіні затанцювали по намальованому обличчю Шанталь. Я поглянула в напрочуд вдало передане художником обличчя і згадала її. Вона втекла з табору багато років тому, і я не пам’ятала причин. У всіх вони є. Якщо хочеш, щоб поважали твої рішення, треба навчитися поважати й інших.

Рудий сперся на перила веранди, спрямувавши свій погляд в морську далечінь. Так дивно, вони з Жаком ніби знаходилися поруч, а відчувалося, що між ними пролягли десятки миль відстані. Я так і не змогла зрозуміти цього лицаря. Він був глибший, ніж я звикла. Буремний дух давав йому багато переваг, але водночас вибивав ґрунт з-під ніг. Алхімік казав, що його отруїли якоюсь гидотою в Шарті, тому він вів себе дивно. Я не була впевнена, що річ в цьому.

- Чортів алхімік, - промайнуло в моїй голові.

Морок нарешті розтанув і я пригадала задля чого вирішила припхатися зранку в небезпечні квартали Пенефоріса, потрапила у халепу і врешті опинилася тут.

- Ми вирішили без тебе не шукати Вольфганга, - ніби читаючи мої думки сказав рудий. Я насупила ніс:

-  Ніби свої думки про Вольфганга вголос я не казала! Чи казала?

- Як ти себе почуваєш? – схвильовано підбіг до мене Жакері. Він взяв мої руки в свої ведмежі долоні і почав терти, - А холодна яка. Заходь назад в дім, бо застудишся.

- Ні, почекай, - промовила я, звільняючись від його хватки.

Портер Шанталь спирався на статуетку жінки. Глиняний, покритий емаллю силует мав доволі детальні риси. Я спочатку подумала, що це одне з втілень сяючої богині, поки не помітила, що з-під довгого подолу сукні стирчить зміїний хвіст.

- Хто це? – спитала я.

Профіль невідомої жінки нагадав морську діву, яку я бачила уві сні. Такі самі високі вилиці, гарне обличчя, перлова нитка в довгому волоссі та сукня, ніби створена з морської піни. Хоча, такі статуетки всі чимось схожі між собою.

- Ми кажемо клірикам, що це ясноока богиня, - відповів мені жіночий голос з-за спини.

Енья підійшла так тихо, що я не почула її кроків. Жінка накинула на мої плечі вовняний палантин, щоб захистити від поривів вітру, який кусав вологим холодом морозом за шкіру. Я торкнулася теплої тканини і зрозуміла, як сильно встигла змерзнути за кілька хвилин.

- Але ж це не богиня? Ну, тобто не та богиня, про яку вони думають? – зацікавлено спитала я.

- У богині багато імен і ще більше образів, - спокійно відповіла вона, - Ми уявляємо її саме такою. Клірикам не дуже подобається, що вона відрізняється від інших, що стоять в їх храмах, але причепитися ні до чого. Богиня, та й богиня. А яка саме – то вже не їх турбота.

- Мені здається, що я бачила її уві сні, - прошепотіла я, дивлячись на прикрашений перламутром профіль статуетки, - Це вона мені дала ту мушлю, яка вас так налякала.

- Не може такого бути, - округлила очі жінка, - Це володарка глибин Амфітіра, а не ламія Мелізанда, яка пожирає моряків та рибалок.

- Не знаю, хто така ламія, але чула від Вотаме, що Мелізанда чарівниця, якій моляться за спокійну погоду над морем,

- Ламії та емпузи, це міфічні створіння, що п’ють кров, - відповів рудий, який пильно споглядав за нами, - Ще кажуть, що ці чарівні дівчата та парубки зваблюють людей своєю вродою, перед тим, як живляться їх тілом.

- Що тільки не вигадає натовп, аби прикрити свої зради, - пурхнула Енья, - Але про інше ти правий - вони людожери та кровопивці.

- А, так ви маєте на увазі Каллі. Ми їх так називаємо, - пояснила я, - Ви гадаєте, що Червоний Скрейл це мрець?

- Я тобі не шарлатанка з ринку, щоб гадати, - гордо сказала ворожка, - Мені розповів про це Зефір.

- Вам солодощі це повідали? – усміхнувся лицар.

- Так ви – сильфіна. Провидиця, яка слухає вітер, - вражено прошепотіла я, і вирішила пояснити хлопцю що до чого. Якби він зрозумів, то це було б дивним. Зазвичай лицарі не розуміються на міфах, - Зефіром називають західний вітер. Це один з чотирьох сезонних вітрів, які приносять зміни. Мудрі кажуть, що він любить поговорити з тими, хто його чує.

- Він ще той пліткар, - посміхнулася Енья, - Все розбовкає, дай йому тільки волю почати.

- Мабуть, на ваші послуги тут великий попит, - кивнув Жакері.

- Не менший, ніж був на передбачення Шанталь, - сумно відповіла вона, - Коли тебе притягнув сюди цей покидьок, я спочатку втратила мову. Ще одна провидиця з кров’ю моря в моєму житті.