Фаза 2. Енья

***

- Ти можеш покласти компрес нормально? Не бачиш, що вона зараз захлинеться? - пролунав незнайомий жіночий голос, -  Дай сюди, йолоп! 

Чиїсь ніжні руки прибрали щось важке з мого обличчя, і я відчула, що знову можу дихати. Вода більше не потрапляла мені в горлянку крізь ніс. Я закашлялася, повертаючись на бік.

- Очуняла нарешті, - прошепотів чоловік.

- Не твоїми стараннями, - відрізала жінка.

- Нічого, що це я її сюди приніс? – обурився він, - А те що я компрес не так поклав, то потрібно було надати чіткі інструкції.

- До дупи товстої собі його приклади. Може, в голові щось з’явиться, - в’їдливо пробурмотіла жінка.

Хтось обережно підняв мою голову і почав вливати до роту гіркий теплий відвар маленькими порціями. Я повільно ковтала його, не розтуляючи очей і відчувала, як до мене потроху повертаються сили.

- Де я? – прошепотіла я, коли відвар закінчився.

З темряви на мене поглянули жовті очі. Я сіпнулася, намить подумавши, що це морська чаклунка з мого сну, але – ні. Ця жінка була зовсім іншою: русяве волосся спадало пасмами з-під пов’язаної на голову розшитою морським орнаментом хустки, на шиї висіли бронзові дрібні монетки в перемішку з полірованим блідо-блакитною бірюзою та камінням прозорого кришталю.

- Не хвилюйся. Ти в колі друзів, люба, - прошепотіла незнайомка.

- Друзів так не приймають, - зазначив чоловічий бас.

Чорнявий бородань, сидів на краю столу, дивлячись на мене великими очима. Без своїх обладунків він здавався не таким загрозливим. А коли не всміхався, то його кремезну мордяку навіть можна було назвати обличчям.

- Те, що я тебе пустила в дім, це ще нічого не означає, - відрізала жінка.

- Він врятував мене, вже вдруге. Хто ви така? – прошепотіла я, розгублено дивлячись на лицаря.

Йому б бороду до ладу привести і волосся підстригти, щоб не був схожий на дикого лісового ругару, і симпатичний вийшов би хлоп. На любителя, звісно, але точно непоганий варіант. Чого тільки коштують міцні, як в медведя, руки.

- Енья, - відповіла незнайомка, перебивши мої роздуми, - Ти зовсім мене не пам’ятаєш?

Я придивилася ще раз до неї і похитала головою. Жінка була старшою за мене і очі видавали в ній людину, що бачила це життя не з кращої сторони. Вона пригорнула мене та погладила по голові, ніби малу дитину.

- Це не дивно. Ти була ще малою, коли ми з Шанталь залишили табір та осіли тут.

- І ніколи не з’являлося бажання повернутися? – зацікавлено спитала я.

- Ні, нам сподобалося сонячне місто, яким би жорстким воно не було – життя на дорозі все одно жорсткіше, - знизала плечима дівчина.

- І чим ви тут займаєтеся?

- А чим ще можуть заробляти ронське плем’я? – розсміявся чорнявий лицар.

Енья набрала повні груди повітря, повільно видихнула, ніби подумки заспокоюючи себе мантрою. Потім з загрозливо зиркнула на лицаря і прошипіла:

- Коли ти відкриваєш рота – навкруги мухи дохнуть, - відрізала вона, - Я б тебе зурочила, але нажаль не подіє - ти вже проклятий. Не здивуюсь, що хтось наслав зле око через твій довгий язик. Поклич краще того рудого, він хоч вміє красиво мовчати.

- А де Шанталь? – я вирішила перебити їх сварку.

Обличчя Еньї спохмурніло. Дівчина відвернулася від мене і почала товкти в ступці якісь трави. Повітря наповнилось гірким м’ятним ароматом, переміщуючись з пряним чабрецем та чимось невловимо солоним.

- З нею щось сталося? – я почала розуміти причину її мовчання.

- Забрав Червоний Скрейл на свої криваві жнива минулого року, - промовила вона холодним, як лід голосом.

Одними губами я повторила її слова, воліючи зрозуміти, що вона має на увазі і де я чула про жнива.

- Тобто, вона померла? – нарешті до мене дійшло, - А хто такий цей Скрейл?

- Не «хто», а «що». Це не людина, не може нею бути, - жінка різко розвернулася і поглянула на мене повними сліз очима, - Кожен рік, під час першої повні темного півріччя, воно залишає свої жахливі сліди по всьому місті.

- Може розбірки між бандами? – спитав лицар, - Вони раніше робили такі послання один одному, щоб показати свою силу та владу.

- Бандити не будуть розчленовувати тіла і складати їх частки у химерні символи. Деякі з них навіжені, але не садисти. 

Гийом пирхнув в кулак, ховаючи посмішку. Жінка хижо звузила очі і прошепотіла,  витираючи сльози рукавом:

- Ніхто в здоровому глузді не буде зливати кров з жертви, залишаючи її висіти по центру площі, або з нутрощів викладати знак Ув біля центрального храму.

- Прямо біля храму Святої Йови? – не повірив лицар, - Таке робити, це самогубство.

- Еге ж, а ти кажеш банди. Святоші тоді все місто поставили догори дриґом.

- Винних не знайшли? – примружив очі Гийом.

- Чого ж не знайшли? Знайшли когось, щоб повісити на площі, – посміхнулася жінка, - Але на Скрейла це ніяк не вплинуло. Ватажки кланів теж його бояться і в повню не висуваються зі своїх схованок. Цього року буде особливий жах.