Фаза 1. Морська діва

Фаза 1. Морська діва

Не знаю, я сплю чи мені ввижається, але тут тихо, темно і спокійно. У якому місці я знаходжусь? Не знаю — байдуже. Навіть перспектива опинитися в порожнечі здавалася не такою вже й поганою. 

На жаль, коротка мить спокою тривала недовго. Смужка білого світла прослизнула крізь двері, розрізавши тіні, ковзнула по очах і змусила знову відчувати. Все тіло боліло, ніби мене тягли на прив’язі по тракту аж із самого підгір’я. Не витримавши гострого леза крижаного світла, я зібралася з духом і відчинила двері. 

Босі ноги м’яко занурилися в зелений килим моху, який заполонив кам’яний берег. Над головою височіли крони вічнозелених дерев та блимали зірки, а десь поруч безупинно несло хвилі бурхливе море. Я чула його голос. Воно співало мені сотнями проникливих голосів, шепочучи у вуха нерозбірливі, рвані фрази. Грізні чоловічі баритони, ніжні жіночі сопрано та дитячі дисканти співали мені свої дивні й чаруючі пісні. 

Над горизонтом спалахнуло блакитне сяйво. Те саме, яке вивело мене з темряви. Зірка розрізала оксамитове небо навпіл й уже за мить занурилася в пінне море. Його води причаїлися, ніби сполоханий нічний хижак, та невдовзі засяяли приглушеним мерехтливим світлом. Зійшов повний місяць. Він був схожий на великий жовтий софіт в театрі, чия роль полягала в тому, щоб вказати шлях головним героям. Море роззявило свою темну пащу, і звідти вийшла вона. 

Повільно та граціозно поміж хвиль з’явилася тендітна жіноча постать і обережно ступила на місячну доріжку. Білою лебідкою вона прямувала по морській воді, співаючи пісню — пронизливу та хвилюючу до глибини сердечних жил. Довгі білі коси незнайомки ніжно обіймали міріади перлин, а легка тканина вільної сукні розвивалася нічним туманом на її тілі. 

Обличчя морської діви приховали тіні, але мені не треба було його бачити, щоб зрозуміти: нікого вродливішого я в житті не зустрічала та ніколи в житті вже не зустріну, бо другої такої не існує. Народжена з морської піни, оповита місячним сяйвом, її молочно-бліда шкіра світилася в нічній темряві, затьмарюючи зорі. 

Я захоплено дивилася на це диво й забула, як дихати. Чи було дихання колись важливим? Може, і так, але не зараз. Чародійка зупинилася на мілині біля кам’яних глибин та почала розплітати оповиті перловою ниткою коси. Вона провела руками над водою, і звідти піднялася велика стара черепаха. На скам’янілому від часу панцирі лежало люстерко в золотій оправі, прикрашене самоцвітами. 

Дівчина взяла його, поглянула на себе та провела рукою по волоссю. Коштовна нитка розірвалася, і перлини почали падати у воду сяючими сльозами. Не в змозі пручатися цій красі, я підійшла ближче до води. Босі стопи ступили в прохолодну морську піну, яку місяць розфарбував у ніжно-блакитні відтінки. 

— Тебе вводять в оману, сестро, — прошепотіло мені море. — Не вір тому, що бачиш та чуєш. Навіть своїм снам та видінням, бо лихо не знає відпочинку. Смерть йде по твоїм слідам.

— Це теж сон? — ледь змогла я вичавити з себе кілька слів.

— Авжеж, — кивнула вона головою. — В іншому випадку я б не змогла до тебе з’явитися. Тільки тоді, коли на небі сяє повня, суходіл може мене прийняти. Це мій дар і прокляття.

— Хто ви? — прошепотіла я місячній чародійки.

Жінка припинила розглядати своє відображення, перевівши сяючі очі на зірки. Її профіль промайнув на мить у світлі місяця та навічно закарбувався в моїх спогадах. Нічне світило перетворювало її білі коси на чисте срібло, а залишки перлових прикрас у них загорілися справжніми зірками. 

— Я донька моря, як і ти, — відповіла вона. — Хоча в наших венах тече кров різних батьків, воно поєднує нас червоною ниткою.

— Вам також не можна вірити? — не втрималася я. 

— Зазвичай — так, — посміхнулася жінка. — Але не за цих умов. Злі сили вже знають про тебе. Я відчуваю їхнє зловонне дихання. 

— Мабуть, через це я потрапила в халепу, — кивнула я, згадуючи свій сон із примарним голосом подруги, який порадив шукати алхіміка. 

— Я трішечки допомогла тобі, привела підмогу, — промовила місячна діва, переводячи свій погляд на мене. — Тепер ти повинна допомогти мені. 

— Все, що завгодно, — прошепотіла я, не вірячи своєму щастю. Що є в світі краще, ніж служити богині місячного сяйва?

— Ніколи нікому так не кажи, — жорстко відрізала вона.

У ніжному голосі пролунав грім штормового моря. Очі діви спалахнули золотом, відбиваючи світло зірок, і обпекли мою шкіру жаром. Я сіпнулася від жаху, усвідомивши, що розгнівала богиню місяця своїми словами. 

— Скоро на вулицях з’явиться хижак, який спустошує місто щороку, — продовжила вона, не відводячи від мене палаючого погляду. — Зазвичай він забирає один чи два десятки жертв у свої криваві жнива, але обставини змінилися. Цього разу проллється багато крові. 

Хвилі ніжно омивали її ноги білою, наче сніг, піною. Вона й не здогадувалася, що я затамувала подих і намагалася зберегти в пам’яті кожен її рух, кожен подих та кожне слово, яке вона мені сказала. Або… Саме цього вона й бажала. — Пройшло тринадцять років, — сумно промовила вона. — Печать темряви зламана, і тінь чорного альбатроса вирвалася з полону мороку. Зупини хижака та допоможи альбатросу знайти кохану, а я, у свою чергу, обіцяю розкрити твій дар.