Фаза 1. Морська діва

***

Не знаю, я сплю чи мені це ввижається, але тут темно і спокійно. У якому місці я знаходжусь? Не знаю. Байдуже. Навіть перспектива опинитися в порожнечі здалася не такою вже й поганою. На жаль, це тривало недовго. Смужка жовтого світла з-за дверей почала муляти мені очі. Все тіло боліло, ніби мене тягли на прив’язі по землі. Але я зібралася с духом та відчинила ті двері.

Ноги м’яко занурилися в зелений килим моху, який заполонив кам’яний берег. Над головою височіли крони вічнозелених дерев та блимали зірки, а десь поруч било хвилями бурхливе море. Я чула його голос. Воно співало мені сотнями проникливих голосів, шепочучи у вуха нерозбірливі, рвані фрази. Грізні чоловічі баритони, ніжні жіночі сопрано та дитячі дисканти співали мені свої дивні й чаруючі пісні.

Над горизонтом спалахнуло блакитне сяйво. Зірка розрізала оксамитове небо й уже за мить занурилася в бурхливе море. Його води причаїлися, ніби сполоханий раптовим світлом нічний хижак, та вже за мить засяяли приглушеним мерехтливим світлом. Зійшов повний місяць. Він був схожий на великий жовтий софіт, чия роль була вказати шлях головним героям. Море роззявило свою темну пащу, і звідти вийшла вона.

Повільно та граціозно поміж хвиль з’явилася тендітна жіноча постать і обережно ступила на місячну доріжку. Білою лебідкою вона прямувала по морській воді, співаючи пісню — пронизливу й хвилюючу до глибини серця. Довгі білі коси незнайомки ніжно обіймали міріади перлин, а легка тканина вільної сукні розвивалася нічним туманом на її тілі. Обличчя морської діви приховали тіні, але мені не треба було його бачити, щоб зрозуміти: нікого вродливішого я в житті не зустрічала. І ніколи вже не зустріну, бо другої такої не існує. Народжена з морської піни, оповита місячним сяйвом, її молочно-бліда шкіра світилася в нічній темряві.

Я захоплено дивилася на це диво й забула, як дихати. Чи було це колись важливим? Може, і так, але не зараз. Чарівниця зупинилася на мілині та почала розплітати свої коси. Вона провела руками над водою, і звідти піднялася велика стара черепаха. На її скам’янілому від часу панцирі лежало люстерко в золотій оправі, прикрашене самоцвітами. Дівчина взяла його, поглянула на себе й провела рукою по волоссю. Коштовна нитка розірвалася, і перлини почали падати у воду сяючими сльозами. Не в змозі пручатися цій красі, я підійшла ближче до води. Босі ноги занурилися у прохолодну морську піну, яку місяць розфарбував у ніжно-блакитні відтінки.

— Тебе вводять в оману, сестро, — прошепотіло мені море. — Не вір тому, що бачиш. Навіть своїм снам, бо лихо не знає відпочинку. Смерть йде по твоїм слідам.

— Це теж сон? — ледь змогла я вичавити з себе кілька слів.

— Авжеж, — кивнула вона головою. — В іншому випадку я змогла б явитися тобі тільки тоді, коли на небі сяє повня.

— Хто ви? — прошепотіла я.

Жінка припинила розглядати своє відображення й поглянула на зірки. Її профіль промайнув на мить у світлі місяця й навічно закарбувався в моїх спогадах. Нічне світило перетворювало її білі коси на справжнє срібло, а залишки перлових прикрас у них загорілися справжніми зірками.

— Я дочка моря, як і ти. Хоча в наших венах тече кров різних батьків, воно поєднує нас.

— Вам також не можна вірити? — не втрималася я.

— Зазвичай — так, — посміхнулася вона. — Але не за цих умов. Злі сили вже знають про тебе, я відчуваю від тебе їхнє зловонне дихання.

— Мабуть, через це я потрапила в халепу, — кивнула я, згадуючи свій сон із примарним голосом подруги, який порадив шукати алхіміка.

— Я трішечки допомогла тобі, привела підмогу, — промовила місячна діва, переводячи свій погляд на мене. — Тепер ти повинна допомогти мені.

— Все, що завгодно, — прошепотіла я, не вірячи своєму щастю. Що є в світі краще, ніж служити богині місячного сяйва?

— Ніколи нікому так не відповідай, — жорстко відрізала вона.

У ніжному голосі пролунав грім бурхливого моря. Очі діви спалахнули золотом, відбиваючи світло зірок, і обпекли мене жаром. Я сіпнулася від жаху, усвідомивши, що змогла розізлити її своїми словами.

— Скоро на вулицях з’явиться хижак, який спустошує місто щороку, — продовжила вона, не відводячи від мене палаючого погляду. — Зазвичай він забирає один чи два десятки жертв у свої криваві жнива. Цього разу буде інакше. Зупини його, а я допоможу тобі розкрити твій дар.

— Який хижак?

— Всі вважають, що цей хижак — я. Мені навіть лестять такі думки, — розсміялася морська німфа. Стара черепаха хекнула біля її ніг, ніби зрозумівши цей жарт. — Такі, як він, бояться ранкової зорі та сонячного світла. Воно проявляє їхню справжню сутність. Якщо ти не знайдеш його першою, він сам прийде до тебе. Кров моря кличе його.

Я дивилася на неї на всі очі й не могла збагнути: як хтось при здоровому глузді може подумати, що ця богиня — хижак? Витончена дівоча постать зійшла з полотен майстерних художників. Високі повні груди та тонка статура, прикрита прозорою тканиною сукні, хвилювали уяву. Точений профіль нагадував образ сирен, яких моряки не могли оминути, щоб не розбити свої кораблі об скелі.

— Знайди чоловіка з різними очима. Його також зацікавить цей монстр. Якщо ви будете протистояти звіру окремо — загинете. А ось разом у вас є шанси, — морська діва зняла щось зі свого волосся й жбурнула до моїх ніг. — Візьми. Це на випадок, коли знадобиться допомога. Поклич мене — і я прийду.