Фаза 4. Прямуючи за котячими хвостами

Фаза 4. Прямуючи за котячими хвостами

Темні провулки Тельфера анітрохи не змінилися за час, поки мене не було в місті. Не можу сказати, що я за ними скучив. Хоча й в інших містах подібних місць було вдосталь у бідняцьких кварталах, і вони так само тхнули брудом, сечею та гниллю, нижнє місто Пенефоріса в смороді не мало рівних. Гадаю, все через рибу та водорості. 

Сумно перекинувшись поглядом із Кальмом, ми попрямували за палугами. Поки коти граються з пташками, це ще не страшно. Аби тільки не загралися та натовп не постраждав. Не хотілося б мати проблеми з міською вартою. На мою пам’ять, кашкетники не люблять зайвий раз з’являтися в кварталах нижнього міста, але на появу двох хижих звірів точно відреагують. Ще й з форту запросять підмогу військових, щоб взяти нас за жабри.

Рікона з Левиною в провулку не знайшлося. Замість них там розсілася на порожніх діжках невелика компанія моряків і завзято пиячила. Вони були в такому стані, що навіть якби з калюжі, яка розлилася під їхніми ногами, вилізло морське чудовисько, то й це не затьмарило б їхнє свято. До загального смороду додався запах паленої браги та перегару. 

«Чи то від мене?» — на мить спалахнула думка в голові, але я відразу її відкинув. Учора я пив нормальний ром, а не якусь сивуху, щоб так тхнути. Кальм, здавалося, взагалі на сморід не звернув уваги. 

– Мабуть, коти піднялися на дах у погоні за крилатим бандитом, – сказав рудий, зневажливо поглянувши на п’яниць. 

Моряки на нас не звернули уваги. Вони були в такому стані, що навіть якби з калюжі, яка розлилася під їхніми ногами, вилізло морське чудовисько, то й це не затьмарило б їхнє свято. Що їм якась поява котячих хвостів чи пара лицарів? 

Строката братія випивох була в самому розгарі нового кола розливу, й відволікати їх було б гріх. Руки в чолов’яг тремтіли, тож можна було зробити висновок, що матроси не просихають не перший день. Один із хлопів навіть перечепився через власну ногу та впав у калюжу, намагаючись скоріше взяти кухоль. 

«Паскудне видовище», — подумав я, згадавши себе вчора. — «Овва! А він мене й не таким бачив». 

– Йо-хо! Сев, ну ти й свиня! Всі чоботи мені забризкав, кнуре бухий! – гикнув єдиний з хлопців, який ще міг відносно впевнено триматися на ногах. 

– Еге ж! Прямо як ронські покидьки, яких наші у доках зловили! – реготнув хтось із матросів. 

– Чорну мітку тобі на всю морду! – забулькало з калюжі. – Це ж треба таке: доброго чоловіка з брудними ронами порівнювати! 

– Ну, зловили, а що далі? – перепитав один із них. 

– А пес їх знає! Зараз за «Дерев’яною ногою» вирішують, що робити, – хижо оскалився той. 

– Тю, а що там думати? Прив’язати каміння до ніг та викинути їх у море — та й по всьому! Може, хоч помиються, виродки, – прогундосив його приятель, насилу підіймаючись із калюжі. 

– Вони б так і зробили, але дівка гвалт підняла, – підтримав його товариш по пляшці. – Каже: «Я Чорна Пава, облиште мене, бо всіх прокляну!» 

– Хвойда драна! По колу її за такі слова треба пустити! – гаркнув пияка, який нарешті прочистив свій шлунок від браги й тепер витирав обличчя капелюхом. – Буде знати, як на чесних моряків кликати чорним ротом зле око. 

– Чого потвора? Кажуть, що цицьки гарні має та непогано дупцює. Може, й справді згодиться на щось, – розреготався хтось із компанії. 

– Хлопець, що був із нею, теж нічого, – підтримав його п’яниця, хтиво підморгнувши приятелю. – Дехто й таким не буде нехтувати. Еге ж, Севе? 

Веселий настрій рудого змінився швидше, ніж це робить вітер, коли приганяє шторм. Я й слова сказати не встиг, а він вже вибивав з балакучих матросів останнє лайно. В буквальному сенсі. Вони були п’яні в труху, тож це було не складна справа, проте завзяття, з яким їх гамселив Кальм, починало бентежити.

– Друже, якщо проломиш йому череп, то він більше нічого не зможе сказати, – попередив я рудого, – А ти ж не цього хочеш, правда?

– Де знаходиться місце, в якому тримають кочівників? – спитав він у моряка з такою люттю, що навіть у мене крокодили по шкірі побігли. 

– Там, – прошипілявив переляканий матрос, відхаркуючи вибиті зуби. – В кінці кварталу й наліво. 

Кальм витер закривавлені руки об його брудну сорочку та штовхнув хлопця в калюжу. Нажахані раптовою появою рудого моряки поспіхом почали піднімати один одного, відповзаючи за діжки, які не могли врятувати їх від розлюченого лицаря. 

– Легше стало? – обережно спитав я. 

Рудий зазвичай тихий хлопчина, іноді навіть аж надто тихий. Але коли в нього починається кривава лють — краще не підходити. 

– Ще не знаю, – відрізав він. – Ти казав, що хочеш перекусити? Як гадаєш, у «Дерев’яній нозі» нормально годують? 

Кальм вишкірився, і від цього в мене волосся на дупі стало дибки. Не часто кровожерливу посмішку можна побачити на обличчі постійно червоніючого, доволі сором’язливого хлопця. 

Пошуки потрібного місця не затягнулися: «Дерев’яна нога» виявилася популярним закладом. З самого ранку там зібралася ціла ватага, що пила пиво з сушеною воблою просто під дверима таверни та голосно реготала. Мабуть, хлопці тільки-но повернулися й прагнули згадати п’янкий смак хмільного елю.