Фаза 3. Забуті легенди

Фаза 3. Забуті легенди

Поки ми блукали брудними вулицями, прямуючи вниз по схилу до моря, зустріли кілька бійок. Друг хотів втрутитися, але я зупинив його. У розбірки нижнього міста краще не лізти без зайвої потреби. Легко можна встрягнути в чергову війну вуличних банд і зіпсувати перебування в Пенефорісі. Я теж колись брав участь у таких розвагах, і раніше ніщо не могло мене зупинити від гарної бійки. Але час вправив мені мізки, змусивши берегти свої кулаки.

Міцному хлопцеві з бідної рибацької родини є лише два шляхи в житті: або продовжувати родинну справу і виходити в море, або йти в банду. Стати рибалкою, як мій батько та дід, мені здалося нудним, а податися матросом на торговий корабель мені забороняла гордість. У юнацтві навіть сама думка про покору здавалася огидною. 

Колись давно я пообіцяв своєму батькові, що матиму власний корабель. Якщо не зможу його купити — то вкраду. Мій старий тоді розсміявся, щиро сподіваючись, що це лише жарт малолітнього шибайголови. Згадавши свій бриг, який помахав мені вітрилами, зникаючи за обрієм, я вже хотів відкинути важкі спогади, але мені не дали цього зробити. 

— Тельфер завжди був такий? — поцікавився Кальм, відвівши очі від повії, яка закликала його піти з нею в темний провулок. 

Дівочі чари не подіяли. Рудий вкотре почервонів і удав, що не зрозумів її очевидних жестів. 

— Це ще дитячі розваги, — посміхнувся я, згадавши минуле. — У справжніх моряцьких поселеннях і не таке побачиш! Уяви собі гамірні вулиці, наповнені запахом рому та свободи, де вигнанці та моряки щоразу гуляють, наче востаннє. Коли море засинає під зірками, вони п’ють і веселяться до ранку, а з першими променями світанку відпривають в невідомі краї. П’янкий оазис посеред безкрайнього моря, де можна відчути смак життя та зануритися в прірву небезпек. У таких містах відчуваєш себе творцем долі, бо можеш стати ким завгодно. Єдиний закон, який там діє — закон морського братерства, написаний кров’ю. 

Мабуть, я говорив це якось по-особливому. Рудий зачаровано слухав мене, ловлячи кожне слово. Звідки хлопцеві, народженому в річковій долині, знати про піратські бухти? Хай почує трохи старих байок. 

— Ти майже нічого не розповідав про своє життя до служби в королівському війську, — дослухавши, нарешті тихо промовив Кальм. 

— А що тут казати? — скривився я. — Був дурний та потрапив у погану компанію, як і більшість тут. 

— Коли ти розмовляєш уві сні, то часто згадуєш, що тебе зрадили. А іноді захлинаєшся, ніби тебе хтось топить, — обережно сказав рудий, поглянувши мені в очі, — Я ніколи не запитував, але якщо ти вже сам почав.

— Оце я, виявляється, базікало, — пробуркотів я. — Що ще ти чув? 

— Насправді небагато, — друг хитро примружив свої блакитні очі. — Останнє було про скарб, який може знайти тільки мрець. Це якась морська легенда? 

— Спогад із минулого життя, — сухо відповів я. — На суходолі ти можеш не вірити у привидів минулого, але на морі в тебе немає такого права. Коли стоїш уночі на кораблі, що йде крізь непроглядний туман, та бачиш образи міфічних гадів і мертвих капітанів — у це неможливо не повірити. Я був молодий, безтямно закоханий, самовпевнений і повірив старим казкам. Ось і вся історія. 

— Е, ні! Так легко ти від мене не відмахнешся, — завзято загомонів рудий. — Однієї химерної книжки з небезпечними казками мені вистачило. Викладай усе до кінця! 

Розуміючи, що якщо він загорівся, то вже не відчепиться, я вирішив розповісти. Зла від цього не буде, а так хоч на хвилину забуде про свого ронського кореша. 

— Ти з долини і не чув цієї легенди, — почав я. — Люди кажуть, що десь неподалік від Пенефоріса в давнину, ще за старої віри, жила принцеса. І була вона така вродлива, що очей не відвести. 

— Принцеса? — посміхнувся рудий. — Ти серйозно? Що вона тут робила? 

— Її замахали питаннями такі дурні лицарі, як ти, і вона втекла від них на край світу, — не втримався я від іронії. — Звідки мені знати? Жила собі — і все. Стулися та слухай вухами. 

Кальм розреготався і зробив непристойний жест, але рот закрив. На нього прискіпливо поглянула жінка з корзиною мушель, яка проходила поруч. Я обернувся і зрозумів, що на нас дивиться вся вулиці. Ми привертаємо багато уваги. Серед цих халуп не часто можна побачити навіть вартових, не те що лицарів з палугами.

— Ось так вже краще. Роби так частіше — і буде тобі щастя, — кивнув я, віддячивши йому іншим жестом. — Так ось, принцеса була настільки чарівною, що від її краси люди сходили з розуму. Коли вона співала, сидячи на скелі, навіть море переставало бити хвилями та ставало лагідним, немов пухнасте кошеня. Птахи не сміли порушити її пісню своїм гоготінням, і здавалося, що весь світ завмирав від цієї небаченої краси. Морський цар виринав із глибин, щоб почути її та закохав без тями. А що вже казати про звичайних людей? Їхні серця наповнювалися такими сильними почуттями, що вони радше приймали смерть, аніж її відмову. 

— Як поетично. Хто б міг подумати, що ти в нас такий романтик, — іронічно цокнув язиком Кальм. — Якщо цю історію ти ще не розповідав Жозефіні та іншим дівчатам, то обов’язково розкажи. Може, вони зроблять знижку або й зовсім грошей не візьмуть. 

— Рудий, у тебе якась дивна зневага до старовинної професії, — спохмурнів я. — Недарма Вольфганг радив мені показати тобі нормальні місць для розваг.