Фаза 2. Час змін

Фаза 2. Час змін

Простившись із хазяїном постоялого двору та заплативши чималі кошти за розбиту вазу, яка випадково постраждала минулого вечора, я назавжди попрощався з цією квартирою. Ось скажіть мені: хто ставить античні вази на проходах? Вона й так була вже стара та клеєна кілька разів. Тож моя нога виступила знаряддям волі богині, завершивши життєвий шлях багатостраждального шматка запеченої глини. 

Розчарований додатковими витратами, я закинув тюки з пожитками на коня та разом із Кальмом попрямував у бік Тельфера. Клотка, кобила рудого, брела за моїм Гонзо, помітно відстаючи від його жвавого темпу. Молодій тварині не сподобався довгий шлях на південь, і вона неохоче перебирала копитами. 

Поважним ескортом нас супроводжували два палуги. Рікон був сонний і не звертав особливої уваги на натовп, а ось Левина, яка ще тільки починала своє знайомство з південним містом, була не при собі від щастя. Я розумів її котячі радощі, а ось люди на вулиці — не дуже. Не кожний день побачиш великого звіра при вході до своєї пекарні. 

Якщо мій ніс бентежили аромати, що йшли від численних лавок у торговельних рядах, то про звіриний нюх палугів годі й казати. Готовий побитися об заклад на цноту рудого, що той хлопчина з підносом булочок напудив у кальсони. Коли Левина зазирнула у відкриті двері, молодик саме розкладав гарячу здобу на тацю і, злякавшись звірячої морди, перевернув її. Цього разу цікавість нікого не згубила, крім пари житних франзоль, які встигли зникнути в пащі кішки. Кальм заплатив хлопчині кілька мідних монет і вибачився за незручності. 

Кинувши останній погляд на ошатну будівлю гостинного двору, ми звернули у провулок. Бравурні слова про дорогі, нікому не потрібні апартаменти та химерну, але таку солодку красу нижнього міста були суцільною маячнею. Мені подобалося тут жити. 

Вперше за багато років тут я відчув себе нормальною людиною. Чисті просторі кімнати, гарне розташування в самому центрі району, де на кожному кроці розташувалися шинки та магазини. Великі вікна кімнат постоялого двору виходили на південь, і тому в них завжди потрапляло бодай трохи сонця. Навіть картини на стінах зрештою мені сподобалися. А потворну вазу я навмисне розбив! Хто б що не казав, та видавати тріснутий глечик за стародавній артефакт — чисте шахрайство. 

Ми з рудим підняли чимало грошенят на останній справі в Шарті і могли довгий час не думати про роботу. Спершу я збирався затриматися в підгір’ї. Попри всі містичні події, це було непогане місце для того, щоб перечекати темний період року. Та швидко прийшло розуміння, що з хандрою Кальма потрібно щось робити. 

Дізнавшись, що кочівники залишили місто, хлопчина ніби втратив смак до життя. А що за портове місто, яке ніколи не спить, може розвіяти смуток? Вмовив його не я — за мене це зробило море. Принаймні, мені так хотілося думати, поки я не побачив до болю знайомий намет на одній із площ. Табір Чорної Павли вже чекав на нас у Пенефорісі. Магія якась, не інакше. З усіх можливих куточків чималого королівства ми опинилися в одному районі портового мегаполіса. 

Я так і не зміг зрозуміти, чому Кальм ходив колами, а не підійшов одразу до Жакері. Зустрілися б, випили, як нормальні люди, поговорили. Або ж набили б один одному мордяки, намагаючись розібратися, хто кому смачніше плюнув в душу. Все простіше простого.

Але ж ні. Простота — не наш вибір. Натомість ми тижнями сиділи та дивилися згори на площу, гіпнотизуючи малюнок великого чорного птаха на головному наметі. Чортибатька-що! Шляк би трафив людей із тонкими душевними хвилюваннями. 

— Люди не винні, що в декого емоційна глибина, як шматок цегли, — пробурмотів Кальм. 

— Хай тебе сосною трісне, курвин пес! Я що, це вголос сказав? — здивувався я, посміхнувшись, — Чи навчився ронських фокусів? 

— На гвіздок гепнувся? Гавкаєш як собака, а користь ніяка, — потупив очі рудий лицар. — Ти часто так робиш останнім часом. То розмовляєш уві сні, то забуваєш, що навколо тебе люди, й говориш те, що на думці. 

— Хто б казав! Я хоч людей бачу не тільки з вікна кімнати, — обурився я. 

— А я й не сидів постійно сам, — похитав головою Кальм. — Ти не знаєш про це, бо з ранку до вечора десь вештався. 

— Це вже прогрес, — кивнув я, приховавши радість від почутого. — І куди ти ходив? Чи це велика таємниця? 

Він лише загадково посміхнувся та змінив тему. Ми повільно блукали вулицями та теревенили про все, що бачили. Перемивали кістки крикливим торговцям, які на кожному кроці гучно рекламували привезені товари. Обговорювали місцеві страви, що готували острівні кухарі просто на вуличних печах під відкритим небом. Та, звичайно, розглядали панянок у яскравих сукнях, які проходили вулицею з корзинками. 

І як було не згадати про карнавал на честь Дня всіх мертвих, який незабаром мав заполонити місто. Дехто з містян уже одягнув дивакуваті костюми та розвішував химерні прикраси на вікнах. Гадаю, просто так гуляти і розмовляти про все на світі — це й є справжня дружба. 

За балачками ми не відразу помітили, що добралися до каналу, який розділяв два райони. Те, що міст був кордоном, не залишало жодних сумнівів. Як і на більшості мостів сонячного міста, на ньому розташувалися будинки. Жовтуваті стрункі споруди з великими вікнами, прикрашеними білою ліпниною та барельєфами, різко обривалися десь посередині каналу, а до їх лощених боків тулилися прості хатини з грубого сірого каменю.