Фаза 2. Тельфер

***

Розпрощавшись з хазяїном постоялого двора і заплативши за розбиту вазу, яку я не помітив минулим вечором, ми закинули пожитки на коней, і повільно попрямували в сторону Тельфера. Клотка, кобила рудого, брела поруч з моїм Гонзо, помітно відстаючи від його жвавого темпу. Молодій тварині не сподобався довгий шлях на південь і вона не охоче перебирала копитами. Трохи попереду, нас супроводжували два палуга. Рікон був сонний і не звертав особливої уваги на натовп, а ось Левина, яка ще тільки почала своє знайомство з південним містом, була в не при собі від щастя. Я її розумів. Якщо мій ніс бентежили аромати, які йшли від чисельних шинків та торгових рядів, то про її тонкий нюх годі було й казати.

Кинувши останній погляд на красиву будівлю гостинного двору, я звернув в провулок. Мої бравурні слова про дорогі апартаменти та химерну, але таку солодку красу нижнього міста, були суцільною маячнею. Мені подобалося тут жити. Чисті просторі кімнати, гарне розміщення в самому центрі району, де на кожному кроці розташувалися заклади та магазин. Великі вікна постоялого двору виходили на південь, і тому в них завжди потрапляло хоча б трохи сонця. Навіть картини на стінах мені врешті-решт сподобалися.

Ми з рудим підняли багатенько грошенят, і могли ще довгий час не думати про гаманці. Спочатку, я збирався затриматися в підгір’ї, але швидко зрозумів - з хандрою Кальма треба щось робити. Коли він дізнався, що кочівники залишили місто, він ніби втратив смак до життя. А що краще за портове місто, яке ніколи не спить, може розвіяти смуток? 

Вмовив його не я - за мене це зробило море. Принаймні, мені так здавалося, поки я не побачив до болю знайомий намет на одній з площ. Табір Чорної пави вже чекав на нас в Пенефорісі. Не розумію, чого він ходив колами, а не пішов одразу поговорити, поки Жакері був в двох кроках від нас? Зустрілися би, випили, як люди. Чи набили мордяки один одному, в спробах розібратися хто, кому і навіщо плюнув в душу. Але ж ні - ми будемо цілий тиждень сидіти і дивитися з гори на площу, гіпнотизуючи великого чорного птаха на головному наметі. Шляк би трафив людей з тонкими душевними хвилюваннями.

- Люди не винні, що в декого з нас емоційна глибина, не як у шматка цегли, - пробурмотів Кальм. 

- Трясця, я що, це вголос сказав? - здивувався я.

- Ти останнім часом постійно так робиш. Мабуть, через те, що давно сам. Жозефіну ми не рахуємо.

- Хто б казав! Я хоч людей бачу не тільки з вікна кімнати, - обурився я.

- Я  часто гуляв по місту. Ти не знаєш про це, бо з ранку до вечора десь вештаєшся.

- Це вже прогрес, - кивнув я, - І куди ти ходив?

Він посміхнувся і змінив тему. Ми повільно блукали вулицями та теревенили про все, що бачили. Перемивали кістки крикливим торговцям, які на кожному кроці гучно рекламували привезені товари. Обговорювали місцеву кухню, яка готували прямо на вуличних печах, та панянок в яскравих сукнях, що проходили по вулиці з корзинками. І як було не згадати за карнавал на честь дня Всіх мертвих, який скоро повинен був заполонити місто. Дехто з містян вже одягав дивакуваті костюми. Гадаю, просто так гуляти і розмовляти ні про що - це і є справжня дружба. 

За балачками, ми не відразу помітили, що добралися до каналу, який розділяв два райони. Те, що цей міст був кордоном, не залишало ніяких сумнівів. Як і на більшості мостів сонячного міста, на ньому розташувалися будинки: жовтуваті стрункі будівлі з великими вікнами, прикрашеними білою ліпниною, різко закінчувалися десь посередині каналу, і до їх лощених боків з іншої сторони тулитися прості хатини з грубого сірого каменю. 

- А ти не брехав про те, що Тельфер пекельний, - примружив ніс Кальм. Повітря сильно тхнуло рибою, гнилою водою, брудом та чимось солодкувато-мерзотним. 

- Друже, гроші тебе змінили. Говориш, як панський синок, - посміхнувся я, - Ти ще не бачив головного, почекай трохи.

Як завжди, я виявився правим. Коли з-за рогу визирнула синя смужка горизонту, в очах Кальма спалахнуло справжнє захоплення. Можу заприсягтися, що він зібрався прямо зараз пірнати у солону воду, не дивлячись на прохолодну вітряну погоду. Дорога повела нас вниз по пагорбу, сховавши море за дахами будинків.

- На тій вулиці колись було доволі пристойне місце, - вказав я в бік, - Можна там поснідати, а потім шукати житло.

- Ні, ми йдемо вниз, - непохитно відрізав рудий, - Набивати живіт будеш потім.

- Вниз це на пристань, чи куди? - уточнив я про всяк випадок, а сам подумав, що не варто йому розказувати темне минуле Тельфера.

Ще з часів Морана Міцного, коли місто оборонялося від навали з-за моря, побудували мережу тунелів, як частину фортифікаційних споруд. Нижнє місто планували здати, сховавшись за широкими каналами та високими мурами пагорбів, а тут вести диверсійну війну. Виходів і входів в катакомби була незліченна кількість, щоб ворог не міг знати з якого місця з’являться військові. З часом частина підземелля занепала, нижню частину наповнило собою море, а верхню обжили місцеві контрабандисти, бандити і не дуже порядні моряки з їх підпільними закладами. Ходили чутки, що десь серед вузьких проходів та галерей залишилися сховані скарби та кладовища, де тіла замурували в стіни.

- Ти обіцяв, що ми знайдемо житло в двох кроків від моря, - насупився він.

Я хмикнув. Якщо чесно, то ніяких обіцянок давати я не збирався. Та й взагалі гадав, що він не чує, як я розписував чари нижнього міста. Сподіваюсь, рудий розчарується в цій ідеї, і ми не будемо жити в бараці поруч з доками, розділяючи кімнату з чайками та щурами. Що одні, що інші спокійно можуть вночі тебе зжерти. Моїм молитвам до всесвіту не судилося збутися. Рудий побачив море та закохався в нього з першого погляду. Не засуджую його за це.

- Якщо я правильно пам’ятаю, то нормально житла біля моря немає. Там порт, склади з товарами, виробничі цеха мануфактур та бідняцькі халупи. А далі взагалі форт починається, де самі казарми.