Фаза 1. Знак долі

Фаза 1. Знак долі

— Може, досить? У мене в голові починає паморочитися від твоєї біганини, — сказав я Кальму, закривши обличчя руками. 

Друг уже бозна-скільки часу міряв кроками кімнату на другому поверсі гостинного двору, і це дратувало. І так голова після вчора паморочилася, а тут ще й ця метушня. 

— Треба ще рому влити тобі в горлянку, щоб зовсім відвалилася. Все одно порожня, мов гнилий гарбуз, — буркнув він у відповідь, але зупинився й відчинив велике вікно. 

У кімнату увірвалося прохолодне свіже повітря, змішане з криками альбатросів та ранковим світлом. Користуючись запрошенням, сонячні промені стрімко влетіли всередину, щоб погратися в квача на золочених рамах картин, помилуватися своїм відображенням у люстерку та освітити темні кути мого розуму. Промайнувши білою чайкою по піщаних шовкових шпалерах, вони врешті-решт пробилися крізь оксамитові фіранки ліжка з балдахіном, засліпивши мені очі. 

Знайти пристойну квартиру на початку темного півріччя в Пенефорісі було великою вдачею. Все було або втридорога, або зовсім халупи з клопами та мишами. Цього разу Фортуна повернулася кращим своїм боком і дала можливість орендувати нормальні двокімнатні апартаменти в самому центрі Аєрама, району торгівлі та розваг. За мірками портового міста платня була  гідною, але якщо увімкнути здоровий глузд, то обійшлася в цілий статок. 

— А що мені тут ще робити? — пробурмотів я, потираючи опухлі від вчорашньої гулянки повіки. — Чи ти пропонуєш піти в картинну галерею чи в пасаж дивитися на багатих панянок? Так мене туди не пустять у такому вигляді. 

— Тобто я ще й винен? Це ти мене сюди притягнув! — спалахнув рудий. — А вигляд ти мав нормальний, поки не почав пити, як бик помиї. 

— О, богине! За що ти мені послала цього зануду! — вигукнув я, схопившись за голову руками. — Ну скільки можна? Ми сюди приїхали, бо ти вбивався, що ніколи не бачив моря. 

До мого праведного обурення долучилося нявчання Левини. Вона зачаровано дивилася на свого володаря блакитними очима. Кальм бігав по кімнаті та кричав, немов вередливе дитя, в якого відібрали цицьку, і не збирався зупинятися.

«До речі, а це непогана ідея!» — майнула в голові дурна думка про те, як можна розрадити дорослого чоловіка, щоб він нарешті замовк і відчепився від мене. 

Зваживши варіанти, я відразу їх відкинув. Не можу сказати, що цей легінь був зовсім байдужим до прекрасної статі, але особливого бажання знайти собі втіху поки помічен не був. Або я просто цього не бачив. Залишалося чекати, коли він сам втомиться та стулить писок. Та й це була марна думка. Якщо в голові рудого щось займалося, він не знав спокою. За це я його й любив. Десь у глибині душі. Десь дуже глибоко, і точно не сьогодні. 

— Ми до моря навіть не дійшли, бо ти не просихаєш цілими днями, — вигукнув він, кинувши в мене якусь ганчірку. 

Зловивши шмат тканини, я з подивом впізнав у ньому свою брудну сорочку. Принаймні цього разу вона була не закривавлена. Це вже неабиякий прогрес. 

— Я не винен, що ти захотів зупинитися в районі, який знаходиться далеко від нього, — буркнув я. Але, поглянувши на розлючений вираз обличчя друга, вирішив виправдатися: — Перетнувся вчора зі знайомими. Ну, ми й випили трохи за зустріч. Що не так? Велика справа. 

— У тебе «так» кожен день! — ткнув він у мене вказівним пальцем. — Таке враження, ніби все місто складається з твоїх друзів, знайомих чи коханок! І кожна зустріч закінчується вином чи ромом. 

— Я більше десяти років служив у портах моря Нанджи. Звісно, що в Пенефорісі маю багато знайомих. Я — комунікабельна соціальна особистість. Засуди мене! — знизав я плечима, знайшовши привід перейти у контрнаступ: — Ти сам відмовився приєднатися, коли я кликав тебе!

— Ну, тепер усе очевидно. Хтось вчора знову «забігав на хвилинку» до Храму небесної втіхи, — сказав він із хитрим прищуром.

— З чого ти це взяв? — не зрозумів я. 

— Тільки Жозефіна, про яку ти так багато базікаєш, могла навчити тебе мудрованих слів, — криво всміхнувся Кальм. — У самого ж розуму вистачає тільки сороміцькі пісні горланити всю ніч. 

— Жозефа не повія, а мій духовний наставник, — щиро обурився я. 

— «Духовний наставник», — по буквах повторив він мої слова, ніби пробуючи їх на смак. — Як скажеш, друже. Хай буде так. Хоч буду знати, як це тепер називається. 

— Слухай, може нарешті підеш, поговориш із ним і відчепишся від мене? — я вже майже почав благати про це. 

— Вони поїхали ще день тому. Ти не помітив, бо постійно під мухою, — похмуро відповів він, крадькома кинувши погляд на порожню площу, де колись стояли строкаті намети кочівників. 

— Головне, що ти помітив! Відсутність табору на площі я якось переживу, — махнув я рукою. — Якщо тобі вже не потрібне це вікно, щоб пильнувати кочівників, може, нарешті переїдемо? Мені остогидли ці дорогезні панські покої. 

— Досить скиглити, — насупив він носа, ніби весь цей час скаржився на життя не він, а я. — Людині, яка більшість часу проводить у домах втіхи, гріх жалітися на ціну оренди. До того ж ти не самотужки її оплачуєш. Добре, що хоч на нові обладунки розщедрився, а не все спустив у шинках. 

— Давай переїдемо в нижнє місто! Ти просто повинен відчути пекельний смак Тельфера! — вкотре запропонував я, без надії сподіваючись, що мене почують. — Чарівні жінки, найкращі підпільні ігрові клуби, де золотий ром ллється рікою, таємні заклади тільки для своїх. Може, навіть потрапимо на бої півнів! Тільки подумай: море буде за два кроки! Зможеш найняти шлюп чи яхту, щоб показали тобі бухту, якщо захочеш.