Фаза 3. Старі таємниці та нові подруги

***

Подальший день пройшов в тиші. Сонце швидко закотилося, заглиблюючи шинок в темряву. Лицарка заплатила за свою кімнату, а нас з Дезі залишили на ночівлю безкоштовно. Візниця Ілсе взагалі відмовилася ночувати в шинку, воліючи залишитися в екіпажі, хоча гостьових кімнат було три і всі вони були вільні. Охочуючих мандрувати напередодні початку темного період року було не багато. 

Самі кімнати виявилися не великими, бідними, але чистими. Пів ночі я крутилася на не зручному ліжку, в спробі знайти потрібне положення. Солом’яна перина була тверда, як камінь. Ночувати в екіпажі здалася вже не такою поганою ідеєю. 

Сон не приходив. То Дезія починала хропіти, як хворий на нежить ховрах, то на подвір’ї прокидалися кури, і починали перегукувалися поміж собою кудахтання. Десь в кутку настирливо шурхотіла миша. Але більше за все, мене дратував монотонний звук: десь настирливо капала вода або цокав годинник. І як він потрапив в таку глушину? 

- Маджері! Ти мене чуєш, нестерпне дівчисько? Відкрий очі негайно! - пролунав в голові знайомий голос старої наставниці.

- Згадай чорта до ночі. Все таки припхала свою примарну дупу, стара вириця, - прошепотіла я, і повернулася на інший бік, - Іди геть! Немає сил дивитися на твою зморщену пику.

- Тоді я умиваю руки, і на цій вечірці кожна сама за себе, - майже проспівала задоволеним голосом невидима Феліцитата.

Щоб я колись не казала, але щасливою моя наставниця бувала, тільки коли робила якусь підливу. 

- Про яку вечірку ти кажеш? Ти своє вже відгуляла, йди до пекла.

- Як скажеш, люба! Скоро там і побачимося, - голос з темряви іронічно посміхнувся і розтанув.

От, стара дияволиця, не спиться їй спокійно в могилі. І так - ані сну, ані спокою, ще вона сипить незрозумілими передбаченнями, як соль на рану. Не в змозі більше терпіти ці пекельні борошна, я розплющила очі і сіла на ліжко. Босі ноги замість того, щоб торкнутися дерев’яної підлоги, занурилися у воду по коліно.

- Дідько! Звідки її тут стільки? - вигукнула я, вбираючись на ліжко.

Тісну напівтемну кімнату заполонила вода. Вона швидко прибувала, просочуючись крізь зачинені двері та дощату підлогу. Ліжко хиталося, ніби ми знаходилися не в шинку серед степу, а на кораблі, який шов на дно.

- Дезі! Прокидайся, ми тонемо! - крикнула я, але білявка мене не чула. Темні хвилі миттєво захлиснули її, ховаючи під собою спляче тіло дівчини.

- Та що ж це робиться? - крикнула я і прикликала вогонь. 

Нічого не сталося. Первинна стихія до мене не прийшла. Швидким рухом, я зірвала фіранку з маленького вікна, в надії на ясну ніч. Бліде місячне світло розлилося по темній кімнаті і в моїй горлянці застиг німий крик. Вода кишіла водяними скорпіонами. Хвиля за хвилею, їх викидало на мою білу постіль. Вони виповзали на стіни та стелю, воліючи заполонити своїми огидними тілами весь вільний простір. Одного з них я зняла зі свого волосся та розчавила. По моїй шкірі потекла холодна, перемішана зі смертельною отрутою, жовта кров. Залишки комахи впали у темну воду, але вже за секунду, його брат-близнюк швидко почав гребти своїми численними лапками, бажаючи залізти на мене. 

- А! - закричала я.

Ліжко під мною нахилилося. Загубивши рівновагу, я зісковзнула з вологій постілі. Солона вона охоче прийняла мене в свої прохолодні обійми. Я відчувала, як скорпіони торкаються мене своїми лапками, пропливаючи поруч. Вони ковзали по тілу, та рукам. Я відкидала їх від себе, як могла, поки не відчула гострій біль. Один з них мене вжалив. В очах почало двоїтися. Я зробила відчайдушну спробу гребти до дверей, але на це мені вже не вистачило сил. Руки стали важкими і перестали слухатися. Скам’янілі ноги тягнули мене на дно, доки чорні вода не захлиснула мене повністю.

- Матінко! Що з вами? - кричав хтось.

Я відкрила очі і відчула, як в мене горить обличчя. Липкий піт цівками стікав з лоба, а серце шалено билося в грудях. В кімнаті було темно і задушливо. На ді мною хтось стояв.

- Де я? - спитала я.

- В кімнаті, в шинку, - відповів знайомий дівочий голос.

- Давно я сплю? 

- Ви закінчили вечеряти і сказали, що вам треба підготуватися до нічною молитви. Вас довго не було і я вирішила перевірити, чи все гаразд, - сказала Афродезія.

- А потім ви обидві почали кричати, ніби на вас хтось напав. Маджері, вам наснився поганий сон чи що? 

Я ковтнула в’язку слину і підвелася. У кімнаті, крім білявки, стояла лицарка, яка вже встигла зняти кольчугу. В її руці виблискував широкий стилет. Я поглянула не неї і вирішила нічого не розповідати про побачене. З’явилася інша думка.

- Скільки коштують твої послуги? - спитала я у дівчини.

Вона сховала ножа, кліпнула очима, ніби не розуміючи мене. Потім задумалася на хвильку і відповіла:

- Ваш обренч дуже пасував мені. Я би не хотіла з ним розлучатися.

- Облиш це. Ні чиї послуги його не вартують, - відмахнулася я, - Якщо ти випадково отримала щедру винагороду від п’яного лицаря, то це ще не означає, що всі тепер будуть платити коштовностями за будь-яку дурницю.

- Ви вважаєте своє життя дурницею?

- Ні. Я вважаю, що супроводити двох монахинь в монастир та погуляти з ними пару днів по місту, це нескладна справа. 

- Всього пару днів? - спитала вона.

- Максимум тиждень. На більшу гостинність від місцевої абатиси я не розраховую. А далі подивимося, як все пройде. Якщо мій візит затягнеться і потребуватиме більше людей, то думаю - місцевий орден кавалеристів не відмовить у допомозі. 

- Чому вирішили змінити думку?

- Я подумала, що ти діло кажеш. Я справді давно не полишала Шарт, а Пенефоріс назавжди залишиться піратською бухтою. Навіть, якщо його завалили грошима та трохи причепурили. Так, скільки ти хочеш?

- А якщо мені потрібно від вас щось інше?

- Вдруге про обренч навіть можеш не згадувати. Фамільні коштовності не..