Фаза 3. Шепіт минулого

Фаза 3. Шепіт минулого

Подальший залишок дня минув без пригод. Дезі вбивалася через синці, чим відволікала мене від важких думок і неабияк розважала лучницю своїм істеричним белькотінням. Теж мені принцеса знайшлася! Прикрила б шарфом — та й по всьому. Скажіть мені, будь ласка: хто буде звертати увагу на сині цятки на шиї монахині? Як тільки ми одягаємо сіру сукню, то відразу стаємо невидимками не лише для чоловіків, а й для всього барвистого натовпу. Бути сірою мишею та служити богині — це і дар, і прокляття водночас. 

Проте ми все ще становимо певну цікавість. Зазвичай злодіям байдуже, бо красти в нас особливо нічого. Прикрас чи коштовностей монахині не носять, грошей не мають, але посвяту в грабіжники ніхто не відміняв. Є таке особливе завдання для охочих вступити до банди — обікрасти чи навіть скривдити святу діву. 

Ганебні покидьки знають, що Святий престол не буде мститися за кожного свого послідовника, який став ціллю в темному провулку. Іронічно, що вони діють за буквою святої книги: наруга над вірою — перший крок у темряву. А отже, в словах найманки був сенс. Занадто довго я просиділа у безпечній мушлі в серці підгір’я і встигла забути про приховані небезпеки, що чекають на жінку у великому місті. Може, я не така вже й проста, але всі сили повернути досі не змогла, як би не старалася. Клята Делія.

Сонце швидко закотилося, занурюючи світ у темряву та проявляючи мої приховані страхи. Великий світ, який я колись обожнювала, забув мене колишню. Чи зможе він прийняти мене знову? Байдуже. Головне питання — чи захочу прийняти його я. 

Та поки він вшановував мене скромними почестями. Мабуть, підлещувався, щоб встромити ніж між лопаток. Лі заплатила за кімнату, а нас з Дезі залишили на ночівлю безкоштовно, ще й нагодували на додачу досхочу. Невелика, але користь від праведного служіння богині. 

Хоча вільних гостьових кімнат було вдосталь, Ілсе відмовився спати в шинку, обравши ночівлю в екіпажі. Бажаючих подорожувати напередодні темного періоду року було небагато, і я чудово їх розуміла. Поганий час для мандрівників і жирний для розбійників. 

Кімнати виявилися невеликими, бідно обставленими, але чистими. Тарганів чи клопів не було помітно, і цей факт цілком влаштовував. А ось ліжко виявилося достобіса незручним. Пів ночі я крутилася, мов принцеса зі старої казки, намагаючись знайти потрібне положення, але так і не змогла цього зробити. Вибір Ілсе ночувати в екіпажі почав здаватися непоганою ідеєю. 

Сон до мене не йшов. То Дезія починала хропіти, мов ховрах, хворий на нежить, то на подвір’ї прокидалися кури й перегукувалися між собою лунким кудахтанням. Десь у кутку настирливо шурхотіла миша. Але найбільше мене дратував монотонний звук: десь у глибині цокав годинник. І як він узагалі потрапив у таку глушину? Я гадала, що в маленьких селах, як це, всі орієнтуються лише на сонце та півнів. 

— Маджері! Ти мене чуєш, нестерпне дівчисько? Відкрий очі негайно! — пролунав у голові знайомий голос старої наставниці. 

«Згадай чорта до ночі», — подумала я, повернувшись у бік до стіни. — «Іди геть, стара вириця! Немає сил на тебе дивитися». 

— Тоді я умиваю руки, — проспівала задоволеним голосом невидима Феліцитата. — На цій вечірці кожна сама за себе. 

Що б я колись не казала про Фіфу, але щасливою мою наставницю можна було побачити лише тоді, коли вона готувала комусь підливу. І я маю на увазі зовсім не їжу. 

— Про що мова? — сонно запитала я. — Ти своє вже відгуляла, йди до пекла. 

— Як скажеш, люба. Там і зустрінемося! — голос із темряви іронічно всміхнувся й розтанув. 

«Стара дияволиця! Не спиться їй спокійно в могилі. І так — ані сну, ані спокою, ще й вона сипле незрозумілими передбаченнями, мов сіль на рану», — подумала я. 

Не в змозі більше терпіти, я розплющила очі й сіла на ліжко. Босі ноги, замість того щоб торкнутися дерев’яної підлоги, занурилися у воду по коліна. 

— Лишенько! — вигукнула я, вбираючись на ліжко. — Звідки її тут стільки? 

Тісну темну кімнату заполонила вода, перетворивши її на озеро. Вона швидко прибувала, просочуючись крізь зачинені двері та дощату підлогу. Ліжко хиталося, ніби ми перебували не в шинку серед степу, а на палубі корабля, що йшов на дно. 

— Дезі! Прокидайся, ми тонемо! — крикнула я, але білявка вже не могла мене почути. Темні хвилі захлеснули її, сховавши під похмурою пеленою тіло сплячої дівчини. 

— Та що ж це робиться? — несамовито закричала я й прикликала вогонь. 

Нічого не сталося. Первинна стихія не прийшла до мене. Швидким рухом я зірвала фіранку з маленького вікна, сподіваючись на ясну ніч. Бліде місячне світло розвіяло темряву, і в моїй горлянці застиг німий крик. Вода кишіла водяними скорпіонами. Хвиля за хвилею їх викидало на мою білу постіль. Вони повзали по стінах і стелі, воліючи заполонити своїми огидними тілами весь вільний простір. 

Одного з них я зняла зі свого волосся та розчавила в кулаці. По шкірі потекла холодна, перемішана зі смертельною отрутою, жовта кров. Залишки комахи впали у темну воду, але вже за секунду його брат-близнюк почав гребти численними лапками в мій бік. 

— А! — сповнений жахом крик вирвався з моїх вуст. 

Ліжко підо мною нахилилося. Загубивши рівновагу, я зісковзнула з вологої постелі й плюхнулася лицем у воду. Солона хвиля охоче прийняла мене у свої прохолодні обійми. Скорпіони торкалися мене своїми огидними, шипастими тілами, пропливаючи поруч.