Фаза 2. Дівчата повинні триматися разом

У шинку обстановка виявилася не кращою. Шинкар кричав так, ніби його катували щонайменше з десяток озброєних головорізів. Я навіть спершу перелякалася, що на таверну напали, але швидко зрозуміла, з кого почався гвалт. Афродезію притисла до стіни доволі росла дівчина в обладунках. Обличчя білявки було бліде, мов крейда, а блакитні очі горіли від люті. Сталеві рукавиці лицарки стиснули тендітну дівочу шию, перекривши повітря. Дезія схопилася обома долонями за руку нападниці, штовхалася ногами, мов дика кішка, але вирватися не могла. Сили були нерівні.

— Ти диви, які люди! — плеснула я в долоні. — Вирішила повернути мій коштовний обруч?

Дівчина в обладунках різко повернула голову до мене й примружила очі.

— Він хіба ваш? — недовірливо промовила вона, змірявши мене поглядом, — Я гадала, що його привіз пан Де Гійяр для підтримки мого художнього образу вельможної панянки.

Я видихнула, заспокоюючи нерви, підняла з підлоги перевернутий стілець і зручно на ньому вмостилася. Насправді сидіти мені не хотілося: і так усю задню частину відсиділа в клятому екіпажі. Але саме в такій позі мені краще давалася підчеплена від Делії нарочита зверхність. Якщо слово — це зброя, то його подача — мистецтво фехтування. Правильно обрана поза, влучний погляд та вираз обличчя іноді можуть зробити більше, ніж меч або стилет.

— Якщо бути точною, то він належав моїй бабусі. Це був подарунок від прадіда на повноліття. Сімейні перекази кажуть, що він особисто обрав самоцвіти, але схибив із металом. Старий ще не знав, що його люба донька вроджена відьма. Після неї я була першою рудою в сім’ї, тому прикрасу заповіли мені. На шатенках він також виглядає непогано, але сердоліки все ж краще пасують рудим. Як гадаєш? — задумливо промовила я, виразно поглянувши на лицарку. — Відпусти Дезію, будь ласка. Впевнена, що вона отримує на горіхи за діло. Та якщо ти зламаєш їй шию і мені доведеться продовжувати шлях на самоті, то я буду дуже засмучена.

Дівчина насупила брови й неохоче відпустила білявку. Та схопилася за горло, жадібно ковтаючи повітря і голосно хекаючи.

— Вже краще, — задоволено кивнула я головою. — Так, де він? Якщо ти встигла його продати, то краще одразу скажи, кому і за яку ціну.

— Навіщо він вам? Ви навіть узяти його до рук не в силі, — прошепотіла вона у відповідь.

— Що моє — того не віддам. Такою вже я народилася, — розвела я руками. — До того ж, чому мою родову коштовність має носити хтось інший? Ти, як ніхто, повинна розуміти важливість фамільних цінностей. Чи не так?

— Я не збиралася його продавати, — потупила очі Лі. — Він у мене з собою, зараз принесу.

Задоволено кивнувши дівчині, я провела її очима до дверей і гукнула переляканому шинкарю:

— Чоловіче, у вас тут годують мандрівників?

Звісно, свята сестро, — пробурмотів він, осіняючи себе знаком Ув. — Вчасно ви з’явилися, ніби сама богиня послала врятувати наші душі. Я вже подумав, що дійде до кровопролиття!

— На все воля богині, — мугикнула я собі під ніс, дивлячись, як Дезі жадібно п’є воду з глечика. — Так що там по їжі?

— На кухні є запечене порося, та залишилося трохи смаженого топінамбура з цибулею. Готували для голови, але, гадаю, він не образиться, якщо я вам відріжу трохи, — пробелькотів шинкар

— Не скупіться, шановний, та несіть усе. Я голодна, як вовчиця, — махнула я чолов’язі. — Будь ласка, називайте мене ігуменею. Мене так усі кличуть.

Чолов’яга ще раз осінив себе святим знаком та зник на кухні. Афродезія нарешті відхекалася й всілася поруч, тримаючись за шию. Я роздивилася її синці й цокнула язиком.

— Ну що, добазікалася? Тепер будеш хусткою перев’язувати шию, щоб не бути схожою на шибеника.

- А ви не можете це вилікувати? – з надією прошепотіло дівча.

Слова давалися їй важко, застрягаючи в горлянці. Я зважила всі «за» та «проти» і заперечливо похитала головою. Так, я використала чари в Шарті кілька разів, але це був вимушений хід — я рятувала своє життя. Як можна за це засуджувати? Не минуло й двох тижнів, як я отримала від Адель наказ залишити монастир заради подорожі на південь. Палитися на таких дурницях, як лікування синців, було б не надто вдалим рішенням.

— Вибач, люба, я не можу ризикувати, — покривила я вустами. — Кістка в тебе ціла, і життю нічого не загрожує. Буде тобі невеликий урок: щоб розуміла, коли можна патякати язиком, а коли краще стулити пельку.

Афродезія не встигла відповісти. Дзвенячи сріблом, на стіл перед нами барвистою змією впав прикрашений коштовним камінням обренч.

— Задоволені? — похмуро спитала лицарка.

— Більше, ніж ти думаєш, — посміхнулася я, із задоволенням розглядаючи коштовність.

З кухні з’явився Шинкар. Чоловік кинув недовірливий погляд на Лі і мовчки почав розставляти тарілки на стіл.

— Чоловіче, можете це загорнути й віднести в мій екіпаж? — сказала я, допомагаючи йому зі столовими приборами. Він здивовано оглянув сяючі помаранчеві самоцвіти на срібному поясі й кивнув:

— Буде зроблено, ігумене. Мій син допоміг розпрягти ваших коней і, якщо ви бажаєте, ми їх почистимо та нагодуємо.

— Це буде чудово, пане, — відповіла Дезі. — Але ми не багаті і живимо з милості ясноокої богині.