Фаза 2. Стіл на трьох

***

В шинку обстановка виявилася не краще. Переляканий шинкар кричав, ніби його катували. Афродезію притисла до стінки якась дівчина в обладунках, тримаючи її за горло. Обличчя білявки було бліде, як крейда. Сталеві рукавиці лицарки стиснули тендітну дівочу шию, перекривши повітря. Вона схопилася обома долонями за руку нападниці, але не могла вирватися. Сили були нерівні. 

- Ти диви, які люди! - плеснула я в долоні, - Вирішила повернути мій коштовний обренч?

Дівчина в обладунках різко повернула голову до мене і примружила очі.

- Він хіба ваш? Я думала, його привіз пан Де Гійяр для підтримки мого художнього образу вельможної панянки. 

- Якщо бути точною, то він належав мої бабусі. Це був подарунок від прадіда на повноліття. Сімейні легенди кажуть, що він особисто обрав самоцвіти, але трохи схибив з металом. Після неї, я була перша руда у сім’ї, тому обренч заповіли мені. На шатенках він також непогано виглядає, але сердоліки все ж краще пасують рудим. Як гадаєш? - задумливо промовила я, сідаючи на стілець, - Відпусти Дезію, будь ласка. Впевнена, що вона отримує на горіхи за діло, але якщо ти зламаєш їй шию, то я буду засмучена.

Дівчина насупилась і неохоче відпустила білявку. Та схопилася за горло, жадібно ковтаючи повітря.

- Вже краще, - кивнула головою я, - Так, де він? Якщо ти встигла його продати, то краще одразу скажи кому і за скільки.

- Навіщо він вам? Ви навіть в руки його взяти не в силах, - прошепотіла вона у відповідь.

- Що моє, того не віддам. Такою вже я народилася, - знизала я плечима, - До того ж, чого це мою родову коштовність має носити хтось інший? Ти, як ніхто, повинна розуміти важливість фамільних цінностей. Чи не так?

- Я не збиралася його продавати, - потупила очі Лі, - Він в мене з собою, зараз принесу.

Я задоволено кивнула, проводжаючи її до дверей і гукнула переляканому шинкарю:

- Чоловіче, у вас тут кормлять мандрівників?

- Звісно, свята сестро, - пробурмотів він, осяюючи себе знаком Ув, - На кухні є смажене порося, та залишилося трохи смаженого топінамбура з цибулею. Готували для голови, але думаю він не образиться, якщо я вам відріжу трохи.

- Не скупіться та несіть все. Я голодна, як вовчиця, - махнула я чолов’язі, - Будь ласка, називайте мене ігуменею. Мене так усі називають.

Він ще раз осяяв себе святим знаком та зник на кухні. Афродезія нарешті відхекалася і сіла поруч зі мною, тримаючись за шию. Я роздивилися її синці і цокнула язиком:

- Ну, що? Добазікалася? Тепер будеш хусткою перев'язувати шию, щоб не бути схожою на шибеника. 

- А ви не можете це вилікувати? 

Я заперечливо похитала головою. Так, я використала чари в Шарті кілька разів, але це був вимушений хід - я рятувала своє життя. Як можна за це засуджувати? Не пройшло і пари тижнів, як я отримала від Адель наказ залишити Шарт, заради подорожі на південь. Палитися на таких дурощах, як лікування синців, було б не дуже вдалим рішенням. 

- Вибач, люба, я не можу ризикувати. Принаймні поки що. Буде тобі невеликий урок, щоб розуміла, коли можна патякати язиком, а коли краще стулити пельку.

Вона невдоволено кивнула мені і потупила очі. Дзвенячі сріблом, на стіл переді мною, барвистою змією впав прикрашений коштовним камінням обренч.

- Задоволені? - похмуро спитала лицарка.

- Більше, ніж ти думаєш, - кивнула я. 

Шинкар вийшов з кухні з підносом і почав розставляти тарілки на стіл, здивовано дивлячись на сяючі помаранчеві самоцвіти. 

- Чоловіче, можете це загорнути і покласти в мій екіпаж? - сказала я, беручи з таці тарілки.

- Буде зроблено, ігумене, - кивнув він, забираючи срібний пояс, - Мій син допоміг розпрягти ваших коней і, якщо ви бажаєте, то ми їх почистимо та нагодуємо.

- Це буде чудово, пане, - відповіла Дезі, - Але ми не багаті і живимо з милості ясноокої богині.

- То зайве, свята сестро. Якщо ви освятите своїми молитвами нашу скромну домівку, то це буде гідною винагородою за гостинність.

- Звичайно, пане шинкар, - кивнула я, ховаючи посмішку, - Ми помолимося і зробимо ритуал захисту та процвітання.

Огрядний шинкар, задоволено посміхнувся. Афродезія округлила очі і поглянула на мене. Я підморгнула їй, відрізавши великий шмат від свинячої ніжки. Лучниця похмуро сіла за інший стіл і попросила налити кухоль пива. Поглянувши на неї, я подумала, що краще розійтися на добрій ноті, і гукнула:

- Гайда до нас. Дівчата повинні підтримувати одна одну в дорозі. Хто ще допоможе, якщо не сестри?

Дівчина скривилася від цих слів, але взяла свій напівпорожній кухоль, підсіла за наш стіл.

- Що ви тут робите? - спитала вона, накладаючи собі на тарілку смажений топінамбур. 

- Ми прямуємо в бухту Трьох смертників. Ви з друзями таку кашу заварили в підгір’ї, що Святий престол відрядив нас з’ясовувати звідки йде нова напасть, - відповіла білявка. Почувши це, я пнула її під столом ногою. Базікало мале.

- Ми заварили? Це ж ваші дівчата.., - вигукнула лицарка, але я її перебила.