Фаза 1. Довга дорога на південь

***

Дорога здавалася безкінечною. Чи, може, це я вже забула, як це - їхати кудись за лінію обрію. Ліси річкової долини залишилися позаду і за вікном був монотонний сумний пейзаж. Однорідний пожовклий степ розбавлявся острівками барвистого ковилу, невеликими поселеннями, що траплялися на шляху, та одинокими тавернами, які подекуди стояли на королівському тракті. Багато років проведених в Шарті, я кожен день мріяла вирватися з цього каменистого краю, де над тобою завжди нависають величні хребти Черлених гір, а безкрайні поля тягнуться до самої річкової долини. Чесно кажучи, не такого я очікувала. Мрії завжди відрізняють від реальності і я це знала, але все одно, гадала, що відчую захоплення від отримання омріяної свободи. Замість цього, мене мучила сильна втома в ногах та головний біль, який не хотів вщухати. Гірших супутників в дорозі годі і шукати.

Екіпаж був найзручнішим способом пересування, але і він не зміг подарувати навіть частку якогось комфорту. Все, я остаточно постаріла, навіть цього не помітивши, і байдуже, що говорить моє люстерко. Чи може я розм'якла? Скоріше за все саме в цьому проблема. Треба зібратися. Ніхто не буде приймати мене, як поважну особу. Це у в монастирі Святого Брухоса всі виконували мої примхи, а в чужих володіннях - я лише гостя. Ще й не прохана. Ще й від матінки. Якщо б до мене приїхала така фіфа від Делії, то я би з нею не панькалася. Не прогнала б звісно, бо в такому разі є чималий шанс, що Адель сама вирішить осяяти мене візитом, але і допомагати рити собі могилу, не стала би.

- Тьху, ще й Фіфу згадала, чорти б її дерли, - подумки я сплюнула через плече, цілясь в примарний спогад про стару наставницю, - Ще не вистачало, щоб стара мегера мені почала з'являтися уві сні. 

- Може зробимо невелику зупинку, матінко? - спитала Афродезія, - Я можу попросити Ілсе заїхати в якесь селище, щоб ви могли перепочити. На вас лиця немає. 

Я поглянула на біляве дівчисько, яке сиділо навпроти мене і скривилася. Перепочити? Ми тільки недавно виїхали з гостьового двору де приймають прочан. Я що, бабуся якась? Не буду відповідати, бо вона точно мене провокує на грубість. Треба привчати себе тримати обличчя і не реагувати на подібні коментарі.

- Богиня милостива. Всі ми трохи втомилися, але не на часі зупинятися. Страждання загартовують характер, - подумавши хвилину, відповіла я білявці. 

Вона занепокоєно поглянула на мене і відвернулася. Чи може і справді зупинитися? Яка різниця, приїду я в бухту Трьох смертників сьогодні, чи завтра? А так, хоч ноги будуть менше боліти. Якщо вони мене не втримають і я впаду перед абатисою, коли буду виходити з екіпажу, то місцеві подумають, що я слабачка і тоді зовсім діло буде швах. Зваживши всі за та проти, я веліла шукати прихисток.

Через півгодини ми з’їхали з королівського на сільську земляну дорогу. Згодом, за вікном почали з'являтися глиняні хати, побілені вапном, та сади, що встигли втратити останнє листя. Селище виявилося маленьким. Чотири вулиці та невеликий майданчик з капличкою, де по вихідним проводилися проповіді, а в інший час збирались місцеві. Знайшовся тут і шинок. Він був такою ж хатиною, як і інші, за винятком яскравих розписів на стінах. Сірий екіпаж повільно доїхав до нього і зупинився. Я відкрила двері, зробила крок вперед, притримуючи сіру сукню, і моя заніміла нога підступно підвернулася. Я ледь втримала рівновагу, щоб не впасти.

- Дідько! Добре, що зробили зупинку, - прошепотіла я, спираючись на док екіпажу.

- Посидьте трохи, матінко. Я зараз спитаю чи є в них якісь кімнати для постояльців, - сказала Дезія.

- Я вже дупу відсиділа, краще пройдуся до каплички та помолюсь богині про легку дорогу.

Дівчина кивнула, зайшла в шинок, а візниця почав розпрягати коней. Над селищем стояв вологий густий туман, який краплями осідав на деревах. Закутавшись у вовняний плащ, я пішла далі по вулиці, дивуючись куди поділися всі люди. Капличка була дуже проста, складена з сірого каменю, і, як завжди, мала намальоване синьою фарбою символ Ув перед входом. Не задумуючись, я осяяла себе святим знаком і відчинила двері. Краще б я цього не робила. Гул там стояв просто шалений. Здавалося, в каплиці знаходилося все поселення та щось дуже голосно обговорювало.  Люди кричали, махали руками, в спробах довести свою думку до інших. Звісно, окрім себе вони нікого не хотіли чути.

- Скільки ще ми повинні платити цим морським кнурам? – кричав пузатий

- Ах, ти ж підлий ховрах, хробака тобі в рота! – не зупинялася стара жінка в чорній теплій хустці, - Сам розжерся на королівських харчах, а нас тепер підбурює скласти голову!

- Ти ба, як ти заговорила! – відповів пузань, - Свого сина в море відправила гроші заробляти в товстосумів, а нам тут помирати?

- Що нам тепер, сраку гризти, що хтось зміг звідси вибратися? – заступився за жінку міцний хлопець з руками коваля, - Пішов ти кобилі в тріщину зі своїм зачпоканим Гравілоном та його сраною милістю!  

Біля вівтаря бігав клірик в сірій рясі. Звичайний сухий старигань, який повинен вміти втихомирювати шаленіючий натовп, а на повірку тільки добре збирає десятину. Він просив всіх заспокоїтися та махав руками, але його ніхто не слухав. Подякувавши богині, що моєї раптової появи ніхто не помітив, я швидко зачинила двері і вирішила повертатися до екіпажу. Не треба псувати людям такі пілки дебати.