Фаза 5. Кінь

Фаза 5. Кінь

Айріс проводила нас переляканими очима, швидко зачинивши двері. Біля входу до дому діда Зігфі стояв доволі типовий для Пенефоріса екіпаж з великим чорним птахом на даху. Побачивши нас, він видав гучний крик і злетів у повітря. На це доволі звичайне для портового міста явище пріор відреагував дуже нервово. Антоніо майже влетів в двері екіпажу, наказавши візниці швидко покинути це місце.

— Дивний він чолов’яга, — подумав я. — Може, він відчуває в птахах знаки долі? Я чув, що є такі люди

Швидким темпом ми блукали заплутаними провулками нижнього міста, прямуючи на пагорби. Бідні рибацькі халупи змінилися ошатними будинками, вивіски закладів стали яскравішими, а люди — одягнені чистіше та охайніше. Із занедбаного Тельферу ми потрапили на просторі вулиці Аргентуму. Срібний район міста від справжнього срібла не мав нічого, крім назви. Усе було побудовано з величезних брил жовтого ракушняку, який світився, відблискуючи промені сонця. Та ця радість була недовгою: проїхавши кілька кварталів, ми знову почали спускатися ближче до моря.

— Візниця не помилився з маршрутом? Ми ж тільки-но звідти приїхали, — здивувався я.

Пріор нічого не відповів і мовчки продовжував дивитися у вікно, крадькома виглядаючи з-за фіранки. Нарешті ми зупинилися біля будинку з сірого, похмурого каменю, і він скомандував виходити.

— Навіщо давати таке кільце? — покривив я вустами, розглядаючи місцевість, — Тут не більше п’яти кварталів від моєї оселі.

— Треба було перевірити, чи не було за нами хвоста. Про твоє перебування в Пенефорісі можу знати не тільки я, — незадоволено кинув він

— Кому потрібен простий алхімік? — не зрозумів я.

— Ти ще молодий і не бачиш картини в цілому. Чутки про те, що в підгір’ї ви з друзями підклали королю великий шмат лайна замість коштовностей, яких так прагнула його світлість, уже блукають будуарами палацу. Ти зробив дуже мудро, що не повернувся одразу в столицю. Гравілон має лиху вдачу, але коротку пам’ять. Якщо за пів року не вирішить тобі помститися, то далі можеш не хвилюватися, — суворо сказав пріор, відчиняючи двері

Я ковтнув гірку слину, перетравлюючи нову інформацію: «Моєї смерті може бажати сам король? Антоніо так жартує? Та щось не видно на його обличчі посмішки.»

Святий отець побачив моє здивоване й водночас перелякане обличчя та рукою запросив іти за собою. Поки ми їхали в екіпажі, я дещо хвилювався через те, що не встиг навіть води попити після пробудження. Потрапивши до цієї будівлі, стало зрозумілим, що це мене врятувало: шлунок був порожній, і мені не було чим блювати. У будинку стояв такий сильний сморід, що хотілося залити собі ніс рідким склом.

— Бідняцький сірий дім? — спитав я, затуляючи обличчя

— А де ти думав, будуть зберігатися рештки рибалки? В храмі святої Йови? — в’їдливо посміхнувся пріор.

Від запаху можна було здуріти. Хоча, здавалося, що трупний сморід лисого монаха аніскільки не бентежить. Може, він встиг звикнути за стільки років служби в ордені? Чого тільки не побачиш, працюючи на Святий престол.

В одній із кімнат сиділа стара жінка і апатично палила люльку. Їдкий сірий дим коло неї був нестерпним, але хоча б перебивав все інше. Жінка побачила Антоніо, мовчки взяла ключі і без зайвих питань повела нас у кінець коридора. У великій кімнаті, разом з іншими трупами, які винесло море, на столі стояла дерев’яна коробка. Жінка відкрила кришку й висипала з неї вміст. З гори солі виднілися вкриті татуюваннями пальці. 

— Дякую, Риммо, ми самі приберемося, коли все оглянемо, — сказав він

Вона й не збиралася протестувати, а просто мовчки пішла, залишивши нас на самоті з мерцями. Я обережно розгріб сіль, щоб розгледіти руку повністю. На блідій шкірі була намальована русалка. Татуювання було примітивне: грудаста красуня з риб’ячим хвостом широко усміхалася, сидячи на великому камені. Під нею був зроблений напис — «Te amo Caelum».

— «Я люблю тебе, Небо», — переклав я. — Цікаво, чому ця риб’яча красуня вирішила закохатися в небеса?

— Гадаю, що майстер схибив у написі, — холодно відповів монах, кинувши оком на напис. — Хлопця звали Кайль.

— Усе може бути, — прошепотів я, пильно вдивляючись в край рани, — І рибалки, і художники, що малюють по шкірі в місцевих майстернях подібні штуки, не відрізняються особливою грамотністю.

Кістка була розтрощена в двох місцях. Темні відмітини свідчили, що її спочатку зламали, а вже потім відірвали від тіла.

— Чому ви думаєте, що людина не здатна на таке?— похитав я головою. — Сильний чоловік може зламати кістки, а велет — і зовсім відірвати кінцівку.

— Як наш спільний друг лицар, наприклад? Ти, до речі, не знаєш, де він зараз? — хитро примружив очі Антоніо. Згадка про Гийома мені не дуже сподобалася, але я вирішив відповісти чесно:

— Ні, ми розійшлися ще в Шарті. Після того, як отримали платню, я більше його не бачив

— І немає ніяких думок, куди він міг попрямувати? — ніби випадково спитав пріор.

— Чому мені може це бути цікавим? — знизав я плечима.

Насправді я дав Гійому адресу своєї лабораторії в столиці, про всяк випадок. Лицар виявився нормальним хлопом, хоч і трохи забобонним. Але лисому монаху про наші відносини знати не обов’язково. Антоніо хитро зиркнув на мене з-під лоба й поклав на стіл річ розміром із золотий Бартоломей: