Фаза 5. Кінь

***

Айріс проводила нас переляканими очима, швидко зачинивши двері. Біля входу в дім діда Зігфі стояв екіпаж Антоніо. На його даху сидів великий строкатий птах. Побачивши нас, він видав гучний крик, і злетів у повітря. На це доволі звичайне для портового міста явище, пріор відреагував дуже нервово. Антоніо майже влетів в екіпаж, наказавши візниці швидко покинути це місце. 

- Дивний він чолов’яга, - подумав я, - Може боїться птахів? Я чув, що є такі люди.

Чорний екіпаж повіз нас заплутаними провулками нижнього міста, прямуючи на пагорби. Бідні рибацькі халупи змінилися ошатними будинками, вивіски закладів стали яскравішими, народ був одягнений чистіше та охайніше. З занедбаного Тельферу ми потрапили на просторі вулиці Аргентуму. Срібний район міста, від справжнього срібла не мав нічого, крім назви. Все було побудовано з великих брил жовтого ракушняку, який світився, відблискуючі промені сонця. Ця радість була недовгою. Проїхавши пару кварталів, ми знову почали спускатися ближче до моря.

- Візниця не помилився з маршрутом? Ми ж тільки звідти приїхали, - сказав я.

Пріор нічого не відповів і мовчки продовжував дивитися у вікно, виглядаючи з-за фіранки. Нарешті ми зупинилися біля будинку складеного з сірого грубого каменю і він вийшов, покликавши мене за собою.

- Навіщо давати таке кільце? Тут не більше п’яти кварталів від моєї оселі. 

- Треба було побачити, чи не було хвоста. Про твоє знаходження в Пенефорісі можу знати не тільки я. 

- Кому я потрібен? - не зрозумів я.

- Ти ще молодий і не бачиш всієї картини. Чутки про те, що в підгір’ї ви з друзями підклали королю великий шмат лайна, замість коштовностей, яке так прагнуло його світлість, вже блукають будуарами палацу. Ти зробив дуже мудро, що не повернувся одразу в столицю. Гравілон має лиху вдачу, але коротку пам’ять. Якщо за півроку не вирішить тобі помститися, то далі можеш не хвилюватися, - суворо сказав пріор, відчиняючи двері.

Я ковтнув гірку слину, перетравлюючи нову інформацію. Моєї смерті може бажати сам король? Антоніо так жартує? Щось не видно на його обличчі посмішки. Святий отець побачив моє здивоване та одночасно перелякане обличчя і рукою запросив йти за собою. Коли ми їхали в екіпажі, я дещо хвилювався через те, що не встиг навіть води попити після пробудження. Потрапивши в цю будівлю, я швидко зрозумів, що це мене врятувало. Шлунок був порожній, і мені не було чим блювати. В будинку стояв такий сильний сморід, що хотілося залити собі носа рідким склом. 

- Бідняцький сірий дім? - спитав я, затуляючи обличчя.

- А де ти думав будуть зберігатися рештки рибалки? В храмі святої Йови? - в’їдливо посміхнувся пріор. 

По його вигляду здавалося, що трупний сморід лисого монаха аніскільки не бентежить. Від запаху можна було здуріти. Може він встиг звикнути за стільки років служби в ордені? В одній з кімнат сиділа стара жінка і палила люльку. Вона побачила Антоніо, мовчки взяла ключи і повела нас в кінець коридора. В великій кімнаті, разом з іншими трупами, які винесло море, на столі стояла дерев’яна коробка. Жінка відкрила кришку і висипала з неї вміст. З гори солі виднілися білі пальці. 

- Дякую, Римо, ми самі приберемося, коли все оглянемо, - сказав він.

Вона і не збиралася протестувати та просто мовчки пішла. Я обережно розгріб сіль, щоб розгледіти руку повністю. На блідій шкірі була намальована русалка. Татуювання було примітивне: грудаста красуня з риб’ячим хвостом всміхалася, сидячи на великому камені. Під нею був зроблений напис - «Te amo Сaelum».

- «Я люблю небо», - переклав я, - Цікаво, чому це русалка полюбила небеса?

- Я гадаю, що майстер зробив помилку в написі. Хлопця звали Кайль.

- Все може бути, - прошепотів я, - І рибалки, і художники, що малюють по шкірі в місцевих майстернях подібні штуки, не відрізняються особливою грамотністю.

Кістка була розтрощена в двох місцях. Синці свідчили, що її спочатку зламали, а вже потім відірвали від тіла. 

- Чого ви вирішили, що людина не могла таке зробити? Сильний чоловік запросто може зламати кістки. А деякі велети спроможні зовсім відірвати кінцівку.

- Як наш спільний друг лицар, наприклад? Ти, до речі, не знаєш де він зараз?

- Ні, ми розійшлися ще в Шарті, коли отримали платню, - чесно відповів я.

- І немає ніяких думок, куди він міг попрямувати? - ніби випадково спитав пріор.

- Чому мені може це бути цікавим? - знизав я плечима.

Насправді, я дав Гийому адресу своєї лабораторії в столиці, про всяк випадок. Лицар виявився нормальних хлопом, хоч і трохи з забобонами. Але лисому монаху про наші відносини було не обов’язково знати. Антоніо хитро зиркнув на мене з під лоба і поклав на стіл річ розміром з золотий Бартоломій:

- В трюмі корабля, де загинув Кайль, знайшли оце.

- Риб’яча луска? - не зрозумів я, розглядаючи предмет, - Тільки вона якась дивна. Ще ніколи такої великої не бачив.

- Ви ж цікавилися русалками, Вольфганг? Пам’ятаєте, що каже доволі відома пісня про них?

- Була вона бліда, як місяць, лише хвіст, ніби зоря палав, - процитував я, почуту в одній з таверен фразу.